Джон Китс - Вірші

Та місяць поміж них, що сам-один,

Убравшися у ризи великодні,

Іде все вище, в світові безодні?

О ні! Багато добачає там

Він дивних див! Якби моїм очам

Відкрилися ті потаємні схови,

Ти остовпів би від моєї мови.

Так за життя п'є радощі поет,

Але думок його захмарний лет —

В майбутньому. Про що поет шепоче,

Коли навік змикає горді очі?

«Хоч я покину цей недобрий світ,

Але мій дух і через грані літ

Обізветься — і патріоти-внуки,

Почувши клич мій, схоплять зброю в руки

Або рядками, що давно я склав,

Князів пробудять для великих справ.

I мудрий у своїй повчальній мові

Мої повторить речення готові —

I я тоді, схилившись із-за хмар,

Живитиму його промови жар.

Пісні мої, по смерті зацілілі,

Співатимуть дівчата на весіллі.

Буває, в травні молодість сільська,

Втомившися розвагами, кружка

Обсяде біло десь на оболоні

Свою царівну обрану, в короні,

Де всяке зілля, різні квіти є,

I кожне має значення своє

(В лілеї й рожі чути їм зітхання

Нещасного, що гине від кохання);

Поміж грудей, де жар іще й не тлів,—

Пучок фіалок повних, дар полів,

Спокійно спить; вона бере з шкатули

Маленьку книжку — й кожне серце чуле

Від радості тріпоче; скрики, стиск

Рук молодих, очей гарячий блиск:

Бо дівчина надумала читати

Оповідання про надії й втрати,

Що юним я злеліяв; перлів град

Із-під повік до ямочок-принад

Покотиться. Дитячі очка сонні

Так солодко на матерньому лоні

Склеплять мої пісні. Прощай, прощай,

Прекрасний світе! Вже в очах розмай

Твій гасне. Крила я розняв орлині

I з низини лечу в простори сині,

Радіючи, що мій і далі спів

Томитиме твоїх прекрасних дів

I хлопців грітиме».

Мій брате й друже!

Якби мені, безумному, байдуже

Було до тих омріяних відрад,

З людьми й собою був би в мене лад.

Щоправда, день мій сходить веселіше,

Як світла думка мозок мій прониже:

Найбільший скарб, якби моїм він став,

Мені б такої радості не дав.

Мені приємно, що мої сонети

Читаєш ти, достойні, може, й Лети.

Недавно — теж — я розкоші зазнав,

Коли, простягшись на траві, складав

Для тебе вірші (найдорожча втіха),

Коли вітрець мені обличчя стиха

Приємно гладив. Я лежу в цю мить

На пригорі квітучій, що стримить

З морського глибу; трав і квітів тіні

Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.

З одного боку похиливсь овес,

I серед нього мак піднявся, скрес,

Нагадуючи марною пихою

Тих, що народам не дають спокою.

А з другого свій розіп'яв жупан

Зелено-темно-синій океан;

Там видно парус і стягу перлову,

Що кучеряво обвиває прову.

Тут жайворонок падає в траву;

Там чаєчка морська — то на плаву

Танцює в морі, то над головою,—

Така ж невгавна, як і шум прибою.

Я знов на захід погляд оберну,

У сяєвом залиту далину...

Чому ж на захід? Щоб «прощай» сказати

I мій привіт палкий тобі послати!

На звільнення з тюрми Лі Ганта

За правду, сказану розбещеній державі,

Був Гант ув'язнений; але душею він

Був вільний кожну мить, як той співець долин,

Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві.

О ти, що стережеш свої замки іржаві!

Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін,

Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?

Він вільно жив і там, найближчий родич славі!

В палацах Спенсера він таємничий цвіт

Збирав, гуляючи. В віддалення туманне

З одважним Мільтоном стремив одважний літ.

І в царство власних дум, йому самому дане,

Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ

Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!

Сонет

О, скільки бардів рясно взолотило

Простори часу! Не один живив

Мій спраглий дух потоком дивних див,

Що так підносили і душу, й тіло.

I часто, як до рим я бравсь несміло,

Вони з'являлись із усіх боків,

Не грубий галас, а приємний спів

Мені даруючи, аж серце мліло.

Отак і звуки ті, що ніч навкруг

Поширює — дрімотний плеск прибою,

Далекий дзвін, як заклик до спокою.

I відгуки, що повнять поле й луг,

Знекровлені, прибиті далиною,—

Нам тільки тішать, а не ранять слух.

До дівчини

О, ця усмішка вниз і погляд скоса!

В яку ж ти, німфо, неповторну мить

Найчарівніша? Як розмови нить

Заводиш весело до закрутоса

Примхливого? Як раптом, безголоса,

В задумі йдеш? Як ранкову блакить

Зустрінути біжиш — і наступить

Боїшся на стебло, простоволоса?

Це щастя, як, уста рознявши, ти

Стоїш і слухаєш. Ти вийшла з лона