В. Білоконев - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості (судова практика)

Між тим, з точки зору Є.О. Письменського, у будь-яких документах можуть наводитися дані про судимість (навіть, якщо вона анульована), але з обов’язковим посиланням на цей факт. Як свідчить практика, судові органи, постановляючи обвинувальні вироки, роблять саме так, очевидно, не вважаючи це порушенням закону [185].

Ми не згодні з останньою точкою зору, якщо погашена або знята судимість усуває правові наслідки для засудженого, то який сенс указувати у вироку цю судимість?

Враховуючи вищевказане, можемо зробити висновки проте, що припинення судимості означає:

а) погашення або зняття судимості є остаточним, тобто судимість не може бути поновлена незалежно від будь-якої поведінки, навіть вчинення особою особливо тяжкого умисного злочину;

б) анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки цієї судимості.

В зв’язку з цим викликає сумніви продовження дій кримінально-правових та загальноправових наслідків судимості у разі її припинення, які існують у діючому законодавстві України.

1) Так, ст. 25 КК 1960 р., передбачалось відбування покарання у колоніях суворого режиму тим засудженим, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, незалежно від того, знята чи погашена була судимість за попередній злочин. Такої точки зору придержувалася і судова практика.

Приклад перший:Так, по одній із кримінальних справ, Верховний Суд вказав, що «засуджуючи до позбавлення волі особу, яка раніше вже відбувала покарання у вигляді позбавлення волі, суд повинен обговорити питання про направлення того в колонію суворого режиму, незалежно від того знята чи погашена була судимість за попередній злочин» [186].

Приклад другий:Вироком обласного суду від 27.11.1963 р. Л. було в засуджено за ч. 2 ст. 201 КК БРСР до 4 років позбавлення волі в ВТК посиленого режиму. Окремою ухвалою Верховний Суд БРСР звернув увагу на те, що суд неправильно визнав осудженому режим ВТК посилений, замість суворого, оскільки судимість у Л. не була знята і не погашена. Із матеріалів справи вбачається, що Л. був засуджений 13.02.1952 р. за розбій на підставі ч. 2 ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 04.07.1947 р. «Про посилення охорони особистої власності громадян» до 17 років позбавлення волі. На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27.03.1953 р. «Про амністію» покарання Л. було скорочено наполовину, а 17.08.1956 р. останній був достроково звільнений від покарання. Пленум Верховного Суду СРСР, змінюючи ухвалу Верховного Суду БРСР, зокрема відзначив, що згідно ч. 3 ст. 54 КК БРСР (ч. 3 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.), якщо особа у встановленому порядку була достроково звільнена від покарання, то строк погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого покарання з моменту звільнення від відбування покарання. Оскільки Л. фактично відбув 4 роки 7 місяців і 20 днів позбавлення волі і з дня його дострокового звільнення від покарання до часу вчинення нового злочину пройшло більше 5 років, то згідно п. 6 ч. 1 ст. 54 КК БРСР (п. 6 ст. 55 КК 1960 р. — В.Б.) судимість за перший злочин вважається погашеною. Однак, суди при призначенні виду ВТК особам, які раніше відбували покарання в містах позбавлення волі, не можуть виходити тільки із того факту, погашена чи не погашена у них судимість, а повинні враховувати в сукупності всі дані про особу засудженого, а також характер і тяжкість вчиненого ним злочину Із матеріалів справи вбачається, що Л. раніше був засуджений за вчинення розбою, характеризується негативно, мав приводи в міліцію, вчинив хуліганство, яке відзначалось особливою зухвалістю. З врахуванням цього Л. необхідно було призначити покарання в ВТК суворого режиму, незалежно від того, що за перший злочин судимість у того була погашена [187].

На наш погляд, ця кримінально-виконавча політика продовжується і в теперішній час, оскільки в ст. 18 КВК [188]передбачено, що в виправній колонії (середнього рівня безпеки) утримуються особи, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, не залежно від того знята чи погашена була судимість за попередній злочин. В.В. Голіна, критикуючи ці положення закону, справедливо відзначає, що «така дволикість підходу до інституту судимості підриває до нього довіру. Справді, запитують учені, чому на рівні Конституції України, інших законів, у багатьох постановах вищих судових органів категорично забороняється брати до уваги припинену судимість при вирішенні соціальних і усіх кримінально-правових питань, зокрема, при кваліфікації нового злочину як повторного, характеристиці особи підсудного, призначенні покарання тощо, разом з тим вона враховується при визначенні виду виправної колонії? Видається, що такий вибірковий підхід до оцінки правового значення припинення судимості не має під собою ні законодавчої, ні теоретичної основи [189], оскільки він не відповідає правовій природі погашення або зняття судимості» [190].