Посібник зі статті 5 Конвенції - Право на свободу та особисту недоторканність

«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»

141. При визначенні строку тримання під вартою в очікуванні суду, відповідно до статті 5 §3 Конвенції, період, який слід враховувати, починається в день затримання звинуваченого і закінчується в день винесення вироку, навіть, якщо його винесено тільки судом першої інстанції (див., наприклад, Solmaz v. Turkey(Солмаз проти Туреччини), §23-24; Kalashnikov v. Russia(Калашніков проти Росії), § 110; Wemhoff v. Germany(Вемхофф проти Німеччини).

142. У силу суттєвого зв’язку між статтею 5§3 Конвенції та параграфом 1 (с) цієї статті, особа, засуджена в першій інстанції, не може розглядатися як особа взята під варту «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення,», як зазначено в останньому положенні, але знаходиться у стані, забезпеченому статтєю 5 § 1(а), яка санкціонує позбавлення волі «після засудження компетентним судом» (див. серед інших, Belevitskiy v. Russia(Белевицький проти Росії), §. 99; Piotr Baranowski v. Poland(Пьотр Барановський проти Польщі), § 45; Górski v. Poland(Горський проти Польщі), § 41).

143. Друга частина статті 5 § 3 не надає судовим органам вибору між тим, щоб притягнути звинуваченого до суду у розумний строк або дарувати йому тимчасове звільнення до суду. До засудження звинувачений повинен вважатися невинним, і мета такого положення полягає передусім у забезпеченні умовного звільнення, якщо продовження його затримання більше не є обґрунтованим.

144. Тому безперервне тримання під вартою у конкретному випадку може бути виправдане тільки за наявності дійсної необхідності захисту суспільних інтересів, яка, незважаючи на презумпцію невинності, має переважне значення порівняно з вимогою поваги до особистої свободи відповідно до статті 5 Конвенції.

145. Відповідальність за те, щоб у кожному конкретному випадку тривалість попереднього ув’язнення обвинуваченого не перевищувала розумний строк, лягає у першу чергу на національні судові органи,. З цією метою вони повинні, з огляду на принцип презумпції невинності, вивчити всі факти, що свідчать на користь або проти існування необхідності захисту суспільних інтересів, яка б виправдовувала відступ від принципу поваги до особистої свободи за статтею 5. Ці міркування повинні фігурувати у рішеннях, винесених за клопотаннями про звільнення. Суд повинен встановити факт наявності чи відсутності порушення статті 5§3, головним чином, на основі причин, вказаних у цих рішеннях, і встановлених фактів, описаних заявником в його скаргах.

146. Збереження обґрунтованої підозри у тому, що заарештована особа вчинила злочин, є обов’язковою умовою законності продовження тримання під вартою, але з перебігом певного часу цього недостатньо. і Суд має встановити, чи продовжували інші підстави, наведені судовими органами, виправдовувати позбавлення волі. Якщо ці підстави були «доречними» та «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили компетентні національні органи «особливу ретельність» у провадженні справи”.

147. Таким чином, національні суди зобов'язані переглядати правомірність попереднього ув’язнення осіб, які чекають суду, з метою забезпечення їх звільнення, коли обставини більше не виправдовують продовження тримання під вартою. Принаймні, на початковому етапі існування обґрунтованої підозри може виправдати тримання під вартою, але настає момент, коли цього вже не достатньо. Питання розумності терміну тримання під вартою не може бути оцінене абстрактно, але повинне оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей, бо немає встановлених строків, застосовних до кожної справи ( McKay v. the United Kingdom(Маккей проти Сполученого Королівства) [ВП], §§ 41-45; Bykov v. Russia(Биков проти Росії) [ВП], §§ 61-64; Idalov v. Russia(Ідалов проти Росії) [ВП], §§ 139141; див. також Labita v. Italy(Лабіта проти Італії) [ВП], §§ 152-153; та Kudla v. Poland(Кудла проти Польщі) [ВП], §§ 110-111).