Володимир Василенко - Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання»

Перший крок в цьому напрямку було зроблено в день іногурації В. Януковича 25 лютого 2010 р., коли він відкликав з Верховної Радизаконопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин». 30 квітня 2010 р. тодішній віце-прем’єр міністр з гуманітарних питань В. Семиноженко на робочій нараді, присвяченій реалізації Хартії, дав вказівку здійснити її новий офіційний переклад. При цьому він проігнорував інформацію присутнього на нараді представника Міністерства закордонних справ України В. Василенка, який повідомив про наявність такого перекладу, зробленого в МЗС із залученням кваліфікованих фахівців, погодженого з Міністерством юстиції та належним чином засвідченого ще в серпні 2006 р.

На виконання цієї вказівки призначене В. Януковичем нове керівництво МЗС санкціонувало перегляд раніше здійсненого перекладу і, тим самим, стало співучасником злочинної оборудки, спрямованої на спотворення змісту і мети Хартії та виправдання її антиконституційного використання. В результаті відбулось повернення до старої версії перекладу Хартії, зокрема хибного перекладу її базового терміну (замість терміну «регіональна або міноритарна мова» було відновлено невірний — «регіональна мова або мова меншини»), що усунуло головну підставу для перегляду Закону України про ратифікацію Хартії від 15 травня 2003 р. та дозволяло продовжувати її спекулятивне використання для офіціалізації статусу російської мови всупереч вимогам Конституції України.

В програмних засадах діяльності парламентської коаліції, створеної в антиконституційний спосіб у складі фракцій Партії регіонів, КПУ та Народної партії в частині, що стосувалась мовної сфери було записано: «Реалізація державної мовної політики на основі норм міжнародного права, Європейської Хартії регіональних або мов національних меншин» (п. 3.2 Угоди про створення Коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді шостого скликання, опублікований в парламентській офіційній газеті «Голос України» 16 березня 2010 р.). Таким чином, було нормативно оформлено відмову пропрезидентської коаліції будувати мовну політику держави відповідно до вимог Конституції України, зокрема її статті 10. В практичному плані це означало нелегітимну підміну основоположних конституційних засад мовного регулювання положеннями Хартії та їх використання як інструменту докорінної ревізії державної мовної політики в обхід і на порушення Конституції України.

Керівники парламентської опозиції — фракцій БЮТ і НУНС — виявились неспроможними організувати ефективну і результативну протидію системному наступу антидержавницьких сил на українську мову ні в парламенті, ні поза ним. Вони скоріше імітували, ніж чинили спротив агресивним і протиправним діям режиму В. Януковича. З особливою наочністю це проявилось під час просування у Верховній Раді антиконституційного законопроекту Ківалова-Колесніченка, яке відбувалось у нелегітимний спосіб і викликало громадські протести практично у всіх регіонах України.

Епіцентром протестних акцій в столиці стали сходи Українського дому, на яких 3 липня 2012 р. група народних депутатів з фракції НУНС (В. Кириленко — ініціатор, Л. Григорович, В. Карпук, Я. Кендзьор, К. Кульчинський, К. Ляпіна, В. Мойсик, І Стойко, З. Шкутяк та ін.) оголосили про початокголодування . До них швидко приєднались представники молодіжних громадських організацій і деяких політичних партій. Їхні дії підтримало суспільство і вони стали прикладом для наслідування в інших українських містах. Однак через дїї лідерів парламентської опозиції протестні акції на захист української мови не переросли у потужний всеукраїнський рух спротиву. Вже 6 липня 2012 р., тобто лише через три дні після шахрайського голосування у Верховній Раді так званого мовного закону, А. Яценюк виступаючи на мітингу біля Українського дому, проголосив, що мовна протестна акція стає частиною політичної кампанії «Україна проти Януковича». Цей заклик, з яким солідаризувались лідери інших парламентських опозиційних партій (А. Гриценко, В. Кириленко, М. Томенко, а також очільник ВО «Свобода» О. Тягнибок) мав деморалізуючий та демобілізуючий ефект.

Конкретна, зрозуміла і підтримувана суспільством цільова протестна акція, яка набирала силу і мала тенденцію до перетворення у всеукраїнський мовний Майдан була припинена, а на організацію ширшої громадянської кампанії спротиву забракло політичної волі і бажання. Зрадженими відчули себе і молоді голодувальники і ширші верстви українського суспільства, готові до участі в мовному Майдані.