Зиґмунд Фройд - Тотем і табу

Грубої помилки Леонардо допустився у зображенні нижніх кінцівок пари. Нога чоловіка мала би бути правою: оскільки два тіла у статевому акті Леонардо зображує у анатомічному поздовжньому перерізі, то ліва нога чоловіка має бути поверх площини зображення, а жінці, навпаки, з цієї таки причини слід було намалювати ліву ногу. Фактично Леонардо переплутав жіночу і чоловічу ноги: постаті чоловіка дав ліву, а жінці – праву. Щодо підміни найпевніше свідчать великі пальці ніг партнерів, обернені всередину.

Уже виходячи з цього анатомічного малюнка, можна було б визначити, як великого художника і дослідника заплутало витіснення лібідо».

Утім, ці міркування Райтлера було піддано критиці: неприпустимо з недбалого малюнка виводити такі серйозні висновки – зрештою, достеменно не встановлено, чи частини малюнка становлять одне ціле ( прим. авт. ).

Насправді, впродовж життя Леонардо звинувачення у содомії висувалися проти нього двічі. Вдруге, як видається, його врятувало високе суспільне становище другої особи ( прим. пер. ).

Згідно з Scognamiglio (1900, с. 49), цей епізод згадується у Codex Atlanticus у неясній фразі, яку по-різному тлумачать: «Quando io feci Domeneddio putto voi mi metteste in prigione, ora s’io lo fo grande, voi mi farete peggio». [Коли я написав Доменеддіо хлопчиком, ви мене кинули у в’язницю, нині, якщо я напишу його великим, ви мені заподієте гірше] ( прим. авт. ).

Д.С. Мережковский: «Леонардо да Винчи. Биографический роман конца XV столетия». Це другий роман з трилогії «Христос и Антихрист»; дві інші частини називаються «Юлиан Отступник» і «Петр Великий и Алексей» ( прим. пер. ).

F. Воtazzi, Leonardo biologo e anatomico . 1910, с. 193 ( прим. авт. ).

E. Sоlmi, La resurrezione etc . 1910, с. 11 ( прим. авт. ).

La resurrezione etc ., с. 8; «Leonardo aveva posto, come regola at pittore, lo studio delta natura… poi la passione dello studio era divenuta dominante, egli aveva voluto acquistare non fin la scienza per l`arte, ma la scienza per la scienza» [ «Спочатку Леонардо взявся, як заведено у художників, до вивчення природи… потім пристрасть до студій стала переважати: він захопився не наукою заради мистецтва, але наукою заради науки»] ( прим. авт. ).

Дивись перелік його наукових досягнень у прекрасному біографічному вступі Марії Герцфельд (Jena, 1906), в окремих есе у Conferenze Fіorentine , 1910 та в ін. вид. ( прим. авт. ).

На підтвердження цих нібито неймовірних тверджень, див. мій «Аналіз фобії п’ятирічного хлопчика (Analyse der Phobie eines fünfjährigen Knaben, 1909) і аналогічне спостереження у статті «Інфантильні сексуальні теорії» (Infantilen Sexualtheorien», 1908); я писав: «Ці розумування і сумніви стають прототипом всієї пізнішої інтелектуальної роботи над проблемами, а перша невдача має гальмівний вплив на всі дальші часи» ( прим. авт. ).

Scognumiglio. Цит. с. 15 ( прим. авт. ).

«Questi seriver si distintamente del nibio par che sia mio distino, perche nelia mia prima ricordatione della mia infantia e mi parea che essendo io in culla, che un nibio venissi a me e mi aprissi la bocca colla sua coda e molte volte mi percuotesse con tal coda dentro alle labbra» (Cod. atlant. F. 65 V).

Г. Елліс у в цілому доброзичливій рецензії на цей твір у «Journal of mental science» (липень, 1910) заперечує проти такого пояснення: дуже ймовірно, цей спогад Леонардо має реальні підстави, оскільки спогади дитинства часто сягають набагато далі у часі, ніж зазвичай вважається. Зрозуміло, великий птах не мав неодмінно бути саме шулікою. Я охоче на таку думку пристаю і додам лише припущення, що мати спостерегла приліт великого птаха до своєї дитини, і могла сприйняти це як важливу прикмету, а згодом неодноразово розповідала про це синові, тож він запам’ятав її розповідь і потім, як часто трапляється, міг сплутати її зі спогадом про власне враження. Така зміна не шкодить моїй теорії. Фантазії людей про своє дитинство, створені пізніше, спираються найчастіше саме на дрібні деталі забутої реальності минулого. Тому потрібен таємний мотив, щоб витягти подробиці минулого з небуття і відповідно переробити, як це сталося у Леонардо з птахом, названим шулікою, і з його дивними діями ( прим. авт. ).

Від того часу я намагався розшифрувати незрозумілий спогад про своє дитинство іще однієї славетної особистості. На перших сторінках автобіографії ґете («Dichtung und Wahrheit») розповідається, як він у віці приблизно шести років, підбурюваний сусідом, викинув у вікно іграшковий керамічний посуд, і той розбився на друзки – ця єдина сцена запам’яталася йому з найбільш раннього дитинства. Нейтральність змісту цього спогаду, подібність до спогадів про дитинство деяких інших людей і та обставина, що в цій частині Ґете не згадує молодшого братика, на момент народження якого йому було три роки і дев’ять місяців, а на момент його смерті ще не було десяти, спонукало мене взятися до аналізу цього сну. (Ґете згадує цю дитину згодом, коли змальовує численні захворювання дитинства.) Я сподівався замінити наочний зміст сну чимсь, що краще пасувало б до цілісного тексту Ґете і було б гідне за значенням у відповідному місці біографії. Невеликий аналіз («Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit”», 1917) дозволив мені визначити, що викидання глиняного посуду є магічною дією, спрямованою проти докучливого прибульця, а в тому місці, де повідомлялося про подію, воно мало б означати тріумф з приводу того, що другий син не мав права тривалий час перешкоджати задушевному зв’язку Ґете з матір’ю. Чи варто дивуватися, що найбільш ранні спогади дитинства стосуються матері, як у Ґете, так у Леонардо… ( прим. авт. ).