Зиґмунд Фройд - Тотем і табу

Ми можемо сказати, що це повідомлення, так само як рахунок про похорон Катеріни і рахунки з витрат на учнів, представляє ситуацію, у якій Леонардо не спромігся стримати свій афект і тривалий час приховуване виявилося у перекрученому вигляді. Навіть форма схожа – та ж таки педантична точність, нав’язлива увага до цифр [74] Істотнішої похибки, допущеної Леонардо в цьому записі, оскільки 77-річному батькові він дав 80 років, я ще торкнуся ( прим. авт. ). .

Такі нав’язливі повторення ми називаємо персеверацією. Це винятковий допоміжний засіб з розпізнання афективного забарвлення. Згадаймо, наприклад, обурену промову святого Петра проти свого недостойного заступника на землі з Дантового «Раю»:

Якби не згнічення афекту у Леонардо, то згадане місце у щоденнику могло б мати приблизно такий вигляд: «Сьогодні о 7-ій ранку помер мій батько, синьйор П’єро да Вінчі, мій бідолашний батько!»; але перекручене персеверацією на байдуже повідомлення про смерть, на визначення години смерті, воно видаляє з запису весь пафос і дозволяє нам здогадатися, що тут було щось таке, що треба замаскувати і згнітити. Синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус і нащадок нотаріусів, був людиною енергійною, чим зажив поваги і здобув добробут. Він одружувався чотири рази; дві його перші дружини померли бездітними, тільки третя подарувала йому першого законного сина у 1476 році, коли Леонардо було вже двадцять чотири й він давно поміняв батькову домівку на майстерню свого вчителя Вероккйо; від четвертої, останньої дружини, з якою батько побрався у свої п’ятдесят, він мав ще дев’ятьох синів і двох дочок [76] Схоже, в обговорюваному місці щоденника Леонардо помилився також у кількості своїх братів і сестер, що дивним чином суперечить його позірному педантизму ( прим. авт. ). .

Батько цей, звісно, теж відіграв роль у психосексуальному розвитку Леонардо – і не тільки у негативному сенсі, внаслідок своєї відсутності у перші роки життя хлопчика, але також безпосередньо, своєю присутністю у його пізніші дитячі роки.

Той, хто в дитинстві відчуває потяг до матері, не може уникнути бажання бути на місці батька; він ототожнює себе з ним у фантазіях і пізніше ставить собі за мету перевершити його. Коли Леонардо, не маючи ще й п’яти років, потрапив у будинок діда, молода мачуха Альб’єра, ймовірно, заступила у його почуттях матір, природно Леонардо опинився у становищі батькового суперника. Схильність до гомосексуальності настає, як відомо, тільки з наближенням до років статевого дозрівання. Коли цей час прийшов для Леонардо, ототожнення з батьком втратило будь-який сенс для його сексуального життя, але залишилося в інших, нееротичних частинах його особистості. Нам відомо, що Леонардо любив розкіш і гарний одяг, тримав слуг і коней, попри те, що він, за словами Вазарі, «майже нічого не мав і мало працював». Причину цієї пристрасті ми бачимо не тільки в його любові до краси, але також у нав’язливому прагненні копіювати батька і перевершити його. В очах бідної сільської дівчини, матері Леонардо, його батько був шляхетним паном, і це спонукало сина вдавати великого пана, прагнення «to out-herod Herod» [переїродити Їрода], показати батькові, що таке справжній аристократизм.

Митець у ставленні до своїх творінь почувається батьком. Для художньої спадщини Леонардо його ототожнення себе з батьком мало фатальні наслідки. Він створював свої шедеври і більше про них не дбав, як його батько не дбав про нього [в перші роки життя]. Пізніші батькові піклування вже нічого не могли змінити в цьому нав’язливому ставленні, бо воно випливало з вражень перших дитячих років, а згнічене залишається у несвідомому і не підлягає виправленню пізнішими враженнями.

У добу Відродження, так само як за новіших часів, кожен художник потребував високопоставленого пана і покровителя, патрона, який давав йому замовлення і в руках якого перебувала доля митця. Леонардо знайшов свого патрона в особі честолюбного, схильного до пишноти, спритного політика – втім, мінливого і легковажного – Лодовіко Сфорци на прізвисько Моро. При його дворі у Мілані Леонардо згаяв найплідніший період свого життя; саме тут він найбільше розвинув свою творчість, доказом чому служать «Таємна вечеря» і кінна статуя Франческо Сфорци. Він покинув Мілан раніше, ніж зазнав катастрофи Лодовіко Моро, який помер у французькій в’язниці.