Зиґмунд Фройд - Тотем і табу

Отже, іще один твір Леонардо підтверджує наш здогад, що усмішка Мони Лізи розбудила в душі Леонардо спогад про матір його перших дитячих років. Відколи він написав «Джоконду», мадонни і шляхетні дами на картинах італійських художників смиренно схиляли голову, з дивною блаженною усмішкою бідної сільської дівчини Катеріни, що подарувала світові благородного сина, якому судилося творити, досліджувати і терпіти.

Якщо Леонардо пощастило передати в обличчі Мони Лізи подвійний сенс її усмішки – обіцяння безмежної ніжності і зловісної загрози (за словами Патера), то він також у цьому залишився вірним змісту свого раннього спогаду. Ніжність матері стала для нього фатальною, визначила його долю і труднощі, які на нього чекали. Пристрасні пестощі, на які натякає його фантазія про шуліку, були цілком природними: бідна покинута мати змушена була всю пам’ять про колишню ніжність і пристрасть вилити в материнській любові; вона змушена була до цього не тільки потребою відшкодувати собі за брак чоловіка, але також потребою відшкодувати дитині за те, що малий не мав батька, який би його приголубив. Таким чином, вона, як це буває з незадоволеними матерями, замінила свого чоловіка маленьким сином і дуже раннім розвитком його еротики викрала у хлопця частину його мужності. Любов матері до немовляти, якого вона годує і за яким доглядає, набагато глибша за її пізніше почуття до дитини, що вже підростає. За своєю природою, це любовний зв’язок, що сповна задовольняє не тільки духовні бажання, але також фізичні потреби, і якщо він стає однією з форм досяжного людського щастя, то не в останню чергу це відбувається завдяки нагоді, без докорів сумління, задовольняти витіснені бажання, які вважаються збоченнями [73] Пор.: «Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie» ( прим. авт. ). . Навіть у найщасливішому молодому шлюбі батько відчуває, що дитина, особливо маленький син, стає його суперником, і звідси бере початок глибоко укорінений у несвідомому антагонізм до привілейованого.

Коли дорослий Леонардо знову зустрів цю блаженно-екстатичну усмішку, що колись грала на губах матері, коли та пестила його, він уже давно перебував під владою гальмування, яке не дозволяло йому жадати ще коли-небудь таких пестощів від жіночих вуст. Але тепер він був маляр і тому намагався відтворити цю усмішку пензлем; він повторював її в усіх своїх картинах, незалежно від того, писав він їх сам, чи це робили під його керівництвом учні, як у випадку з «Ледою», «Іоанном» і «Бахусом». Дві останніх – це варіація одного й того самого образу. Мутер каже: «З біблійного пустельника, що харчувався акридами, Леонардо зробив Бахуса чи Аполлона, який загадково всміхається, поклавши одне на одне надміру повні стегна, і дивиться на нас чарівно-чуттєвим поглядом». Картини ці дихають містикою, в таємницю якої не наважуєшся проникнути; щонайбільше, намагаєшся знайти зв’язок її з більш ранніми творіннями Леонардо. У фігурах знову суміш чоловічого і жіночного, але вже не у сенсі фантазії про шуліку. Це прекрасні юнаки, жіночно ніжні, з жіночними формами; вони вже не спускають долу очі, а дивляться з прихованим торжеством, ніби їм відомо про якесь велике щастя, про яке слід мовчати; знайома ваблива усмішка змушує відчувати, що йдеться про таємницю любовну. Дуже ймовірно, що Леонардо у цих образах звіряється і у творчий спосіб долає нещастя свого любовного життя, зображуючи здійснення жадань завороженого матір’ю хлопчика у блаженному злитті чоловічої і жіночої сутності.

Серед щоденникових записів Леонардо один привертає увагу читача багатозначністю змісту і крихітною формальною помилкою. У липні 1504 року він пише таке: «Ad 9 di luglio 1504 mercoledi a ore 7 morì Ser Piero da Vinci, notalio, al palazzo de Potesta, mio padre, a ore 7. Era d`eta d`anni 80, lascio 10 figlioli maschi e 2 feminine» [9 липня 1504 року в середу о 7-ій годині ранку помер синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус у палаці Подеста, мій батько, о 7-ій годині. Йому було 80 років; залишив 10 дітей чоловічої статі і 2 жіночої].

Отже, йдеться про смерть батька Леонардо. Невеличка помилка полягає в тому, що визначення часу «a ore 7» повторено двічі – ніби Леонардо в кінці фрази забув, що він те саме щойно написав на початку. Дрібниця, з приводу якої ніхто, крім психоаналітика, не стане замислюватися. Власне, ніхто б навіть не помітив її, а той, кому на помилку вказали б, імовірно сказав би: таке може з будь-ким статися через неуважність або в емоційному стані і не має жодного значення. Психоаналітик міркує інакше – для нас усе має значення як вияв прихованих душевних процесів; ми давно переконалися, що таке забування або повторення завжди має значення і що завдяки «неуважності» можна розгадати приховані мотиви.