Зиґмунд Фройд - Тотем і табу

Коли звістка про нещасливу долю покровителя дійшла до Леонардо, він написав у своєму щоденнику: «Il duca perse lo stato e la roba e liberta e nessuna sua opera si finì per lui» [Герцог утратив свої землі, своє майно, свою свободу, і жодна справа, ним розпочата, не була доведена до кінця] [77] За Seidlitz. L. d. V. с. 27 ( прим. авт. ). . Показово, що він тут робить своєму патрону той закид, який нащадки мали б зробити йому самому – він ніби хоче перекласти відповідальність на кого-небудь з розряду батьків за те, що залишив незакінченими свої твори. Насправді, у житті, він не був несправедливим до герцога.

Якщо наслідування батька зашкодило Леонардо як художнику, то антагонізм до батька став інфантильною умовою його – не менш значних, ніж мистецькі – наукових здобутків. За влучним порівнянням Мережковського, він був подібним до того, хто прокинувся зарано, коли ще темно і коли решта всі ще сплять. Леонардо наважився висловити сміливу сентенцію, яка захищає будь-яке незалежне дослідження: «Chi disputa allegando l`autorità non adopra l`ingegno ma piutosto la memoria» [Хто у суперечці спирається на авторитети, той радше застосовує пам’ять замість розуму] [78] За Solmi. Conf. fior . с. 13 ( прим. авт. ). . Так він став першим з нових дослідників природи; першим від часів давніх греків він підійшов до таємниць природи, спираючись тільки на спостереження і власний досвід, і нові знання і блискучі передбачення стали йому віддякою за мужність. Але якщо він вчив нехтувати авторитетами і відкинути наслідування «древнім», а натомість вказував на вивчення природи як на джерело істини, то він тільки повторював у найвищій доступній людини формі сублімовану пристрасть, яка оволоділа ним, коли він іще хлопчиком вдивлявся у навколишній світ. Якщо з наукової абстрактної мови перекласти мовою особистого людського досвіду, то «древні» й «авторитети» відповідають батькові, а природа – це лагідна годувальниця-мати. Більшість людей – так само зараз, як у давнину – відчувають настільки сильну потребу триматися за які-небудь авторитети, що їм здається, світ захитається, коли що-небудь підважить ці авторитети, і один тільки Леонардо міг дати собі раду без цієї опори; він не був би на це здатний, якби в перші роки життя не навчився обходитися без батька. Не придушене батьком інфантильне сексуальне дослідження дало поштовх його пізнішим сміливим і незалежним науковим дослідженням, а відмова від сексуальності сприяла подальшому розвитку цієї тенденції.

Коли хтось, як Леонардо, уникнув у дитинстві залякувань батька і у своїх пошуках скинув пута авторитетів, годі очікувати від цієї особи, що вона залишиться побожною і не спроможеться відкинути релігійні догми. Психоаналіз навчив нас бачити тісний зв’язок між батьківським комплексом і вірою в Бога і показав нам, що особистий бог, психологічно, – це ідеалізований батько, і ми постійно спостерігаємо, як молоді люди втрачають релігійну віру, щойно для них падає авторитет батька. Отже, у комплексі батька ми відкриваємо коріння релігійної потреби; всемогутній справедливий Бог і благодійна природа виступають величним сублімуванням батька і матері – більше того, відновленням і оновленням ранніх дитячих уявлень про них обох. Біологічно релігійність пояснюється тривалою безпорадністю дитини і її потребою у заступництві. Коли згодом вона пізнає свою справжню безпорадність і безсилля проти могутніх чинників навколишнього світу, вона реагує на них, як у дитинстві, і її безпорадність намагаються заспокоїти відновленням інфантильних захисних сил. Захист від невротичного захворювання, який релігія надає вірянам, легко пояснити тим, що вона позбавляє їх комплексу батьків, від якого залежить свідомість провини, як індивіда, так усього людства; а тим часом невіруючі змушені самотужки долати цю проблему.

Приклад Леонардо, на нашу думку, не спростовує цього погляду на релігію. Звинувачення у безвірстві або, що на ті часи вважалося рівнозначним, у відпаданні від християнської віри, порушувалися проти нього вже за життя і були виразно відзначені у першій біографії Леонардо, написаній Вазарі [79] Müntz. Op. cit. c. 292 і далі ( прим. авт. ). . У другому виданні «Життєписів», що вийшло у світ 1568 року, Вазарі видалив ці зауваги. Нам цілком зрозуміло, що Леонардо, знаючи надзвичайну чутливість своєї доби до релігійних питань, утримувався навіть у своїх нотатках прямо висловлювати своє ставлення до християнства. Як дослідник, він анітрохи не піддавався на навіювання Святого Письма про створення світу, він ставив під сумнів факт Всесвітнього потопу і, так само впевнено, як сучасні вчені, налічував у геології сотні тисячоліть.