Еріх Фромм - Втеча від свободи

«Свобода від » не є ідентичною позитивній свободі, тобто «свободі для ». Людина виникла з природи в результаті тривалого процесу, але значною мірою все одно залишається прив’язаною до неї – до тієї землі, на якій живе, до сонця, місяця і зірок, до дерев і квітів, до тварин і до групи людей, з якими її поєднують кревні зв’язки. Первісні релігії засвідчують стосунки людини з природою, бо в ній жива та нежива природа є частиною світу людини, якщо так можна сказати, тому й людина є все ще частиною природи.

Первинні зв’язки блокують повноцінний розвиток людини, перешкоджають розвитку її розуму і критичного мислення, дозволяють їй усвідомлювати себе та інших лише опосередковано, через участь у племені, у світській чи релігійній громаді, але не як самостійну людську істоту. Інакше кажучи, вони блокують розвиток людини як вільного, продуктивного індивіда, здатного самостверджуватися. Це один бік справи, але є й інший. Ця ідентичність, що єднає індивіда з природою, племенем, релігією, також надає індивіду почуття безпеки. Він належить до впорядкованого цілого, він укорінений у ньому, а умови його членства не підлягають обговоренню. Людина може страждати від спраги чи гніту, але не страждає від найгіршого болю – цілковитої самотності й сумнівів.

Як ми побачили, процес розвитку людської свободи має такий самий діалектичний характер, який ми помітили в процесі становлення індивіда. З одного боку, це процес посилення людини, у якому вона починає приборкувати сили природи, розвиває власне мислення, під час якого дедалі тісніше солідаризується з іншими людськими істотами. Та з іншого боку, посилення індивідуалізації означає ще більшу ізоляцію, вагання й невизначеність у своїй ролі в цьому всесвіті, у сенсі власного життя. З усього цього виростає й почуття безсилля та незначущості як індивіда.

Якби процес розвитку людства був гармонійним, якби він відбувався за заданим планом, тоді обидва його аспекти – посилення могутності та зміцнення індивідуалізації – були б ідеально збалансованими. Як завжди буває, історія людства – це історія конфліктів і розбрату. Кожен новий крок з посилення індивідуалізації загрожує людині новими небезпеками. Коли первинні зв’язки розірвано, відновити їх неможливо – до втраченого раю нема вороття. Існує єдине можливе та продуктивне рішення щодо взаємин людини, яка стала індивідом, із навколишнім світом: її активна солідарність з іншими людьми та спортивна діяльність, любов і праця, які возз’єднують людину зі світом, і вже не первинними зв’язками, але на правах вільного й незалежного індивіда.

Водночас, якщо економічні, соціальні та політичні умови, від яких залежить процес індивідуалізації людини, не пропонують належної основи для повної реалізації індивідуальності у викладеному вище сенсі, і при цьому люди вже розірвали ті зв’язки, які надавали їм почуття безпеки, виникає розрив, що перетворює здобуту свободу на непосильний тягар. Потім ця свобода ототожнюється з сумнівом, із життям без сенсу та орієнтирів. Виникають потужні тенденції до втечі від цього виду свободи – потяг до підкорення чи якогось іншого виду відносин із людьми та світом, які обіцяють полегшити вагання, навіть якщо вони позбавляють індивіда його свободи.

Історія Європи й Америки від часів Середньовіччя – це історія виокремлення індивіда. Цей процес розпочався в Італії, за доби Відродження, і свого апогею досягнув саме сьогодні. На звільнення від світу Середньовіччя знадобилося чотириста років для того, щоб визволити людство від найочевидніших пут, які його обмежували. У багатьох аспектах індивід виріс, розвинувся розумово й емоційно, а ступінь його участі в культурному житті досяг небачених раніше масштабів, але так само зросла й прірва між поняттями «свободи від » та «свободи для ». Диспропорція між свободою від будь-яких зв’язків і нестача можливостей для позитивної реалізації свободи й індивідуальності призвела в Європі до панічної втечі від свободи до нових зв’язків або до позиції цілковитої байдужості.

Наше дослідження значення свободи для сучасної людини розпочнемо з аналізу особливостей культури в Європі за доби Середньовіччя та на початку Нового часу. За цей період економічна основа західного суспільства зазнала докорінних змін, що супроводжувалися такими самими радикальними змінами у структурі особистості людини. Тоді ж виникає й нова концепція свободи, яка отримала своє найвиразніше ідеологічне втілення у нових релігійних доктринах Реформації. Щоб збагнути свободу в нинішньому суспільстві, треба починати саме з того періоду, протягом якого були закладені підвалини сучасної культури, бо саме цей етап формування людини дозволяє збагнути подвійне значення свободи, з яким ми маємо справу сьогодні, краще, ніж будь-яка з наступних епох. З одного боку, людина з часом стає вільнішою від зовнішньої влади, а з іншого – посилення ізоляції людини призводить до почуття нікчемності та безсилля. Наше розуміння нових компонентів у структурі особистості людини зміцнюється завдяки дослідженню їхніх витоків, оскільки аналіз основних характеристик капіталізму й індивідуалізму у самих зародках дозволяє порівняти їх з економічною системою і тим типом особистості, які докорінно відрізняються від наших. Саме це зіставлення дозволяє нам краще зрозуміти особливості сучасної соціальної системи й того, як вона сформувала структуру характеру людей, які в ній живуть, а також нового духу, що є результатом зміни особистості людини.