Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Після цього постгіпнотичного навіювання Бернгайм просив пацієнтів спробувати пригадати, що сталося тоді коли вони були несвідомими. Останні запевняли, що вони нічого не пам’ятають. Проте він наполягав, аби вони сконцентрувалися й думали аж поки у свідомості не виникала перша невиразна ремінісценція, а потому й усе навіяння, здійснене під час гіпнозу. Тепер Фройд не бачив жодної причини, чому б не зробити це саме з тією його пацієнткою, яку не вдавалося загіпнозувати. Якщо можливо пригадати постгіпнотичне навіяння, чому ж тоді неможливо пригадати епізод, що асоціаційно пов’язаний із симптомом. Він почав розпитувати свою пацієнтку. Спочатку вона нічого не могла пригадати, але Фройд наполягав, аби вона говорила йому все, що спадає їй на думку, коли вона концентрує увагу на своєму симптомі. Вона розповідала про безліч речей, кожна з яких не мала очевидного зв’язку з цією конкретною ситуацією. Вона йшла далі й далі, а він ретельно занотовував усе, що вона казала. У такий спосіб жінка нарешті дісталася джерела симптому. Тому пізніше він зрозумів, що гіпноз не лише необов’язковий, навпаки: набагато краще лікувати пацієнтку без нього, адже люди зазвичай мають майже інстинктивний страх перед гіпнозом. Саме так було розроблено те, що він назвав «метод неперервних асоціацій». Це був найважливіший внесок у створення психоаналітичної процедури.

З огляду на це, я хотів би привернути вашу увагу до фундаментальної відмінності між гіпнозом і психоаналітичним методом, на якій наголошував Фройд. Перший працює так само, як і живопис – вкладає враження, per via di porre, як це влучно висловив Леонардо да Вінчі. Останній, завдяки видаленню усього надлишкового матеріалу, per via di levare. Якщо скульптор, витісуючи шмат мармуру, надає йому ідеальної форми, то під час психоаналізу ми прагнемо привести характер індивіда до цілковитої гармонії та єдності завдяки видаленню всіх небажаних «пухлин», що існують у формі непотрібних заборон, накладених на нього навколишнім середовищем. Під час гіпнозу ми ігноруємо індивідуальну психічну будову ( make-up ) – коли пацієнт у несвідомому стані, ми просто зухвало щось йому навіюємо в дуже авторитарний спосіб. У психоаналізі ми вчимося пізнавати пацієнта. Ми докопуємося до найглибших рушійних сил його характеру. Ми прагнемо заслужити його довіру, а коли вивчили його особистість і досягли вітального та інтимного стосунку з нею, то, як скульптор, видаляємо всю надлишкову матерію. Ми нічого не нав’язуємо, ми лише вирізаємо та позбавляємося від усього надлишкового, гальмівного та завадного.

Продовжуючи цю аналогію, я маю додати, що існує ще одна подібність між скульптором і психоаналітиком – відповідальне ставлення до матеріалу, з яким обидва працюють. Так само, як завершальний результат зусиль скульптора, його неперевершене досягнення великою мірою залежить від природи матеріалу, що він його використовує, прикінцевий успіх психоаналітичного лікування не меншою мірою залежатиме від характеру пацієнта. Як то кажуть, творча робота – це завжди вдале поєднання форми та ідеї, матеріалу ( supstancе ) та виконання. Ми дивимося на Мойсея Мікеланджело із глибокою побожністю. Яким піднесено-жахливим постає цей старий пророк! Проте чи задумувалися ви, якою кумедною була би ця могутня статуя, якби замість цього чудового білого мармуру скульптор використав, скажімо, камінь у чорну смужку. Так само і в психоаналізі – лікар може досягти найкращого результату лише з найкращим типом індивіда. Під цим я маю на увазі пацієнта найвищого типу: інтелектуально, морально і в усіх інших сенсах. Психоаналітична терапія нічого не може вдіяти з дефективним. Щоб отримати помітну користь від лікування, особа має бути принаймні середнього типу.

Як зазначалося вище, спробувавши виявити джерело симптому за допомоги вільних та неперервних асоціацій пацієнта, ми натрапили на шлях, захаращений купою проблем. Необхідно з’ясувати багато речей перед тим, як ви матимете можливість судити про пацієнта, спираючись лише на відомості, отримані від нього. У цій купі матеріалу легко загубитися, втім, ви однаково маєте пізнати його справжній сенс. Якщо ви спробуєте дослідити актуальні відомості, які надасть особа, щойно ви запропонуєте розказати все, що спадає їй на думку, то зіштовхнетеся з дуже дивним станом речей. Адже притьмом стане зрозуміло, що у світі немає такої речі, як ясний мислитель. Думки в розумі пацієнта безладно перемішані, він відчуває, що може виглядати дурнувато смішним, якщо спробує їх описати. Природно збентежений, він шукатиме притулку в тиші. Окрім цього, йому на думку спадатимуть певні збочення, це насправді дуже делікатний предмет, про який ніхто не любить говорити. У такий спосіб виникає чимало речей, які здаються пацієнту геть нерелевантними: сімейні «скелети» та маленькі поховані секрети, про які лікарю знати не слід. Ба більше, саме те, що ви шукаєте, придушене й утримується ланцюгами в несвідомому. Як ми вже говорили, в певній частині психіки є захисний механізм, який не дозволяє всьому цьому виринути на поверхню. Ви не повинні про це знати, адже якби знали, це завдало би вам болю. Інша значна проблема полягає в тому, що однакові слова для різних людей дуже часто мають різні значення. Немає двох індивідів, які розмовляли би цілком однією мовою. Кожен має власний шлях для висловлювання думок. Кожен має свій спосіб реагування на цей світ. У будь-якій родині є певні вирази, які не здатна зрозуміти невтаємничена особа. У кожному домі є щось на кшталт вільного масонства. Однак найбільшою проблемою є те, що мова, яку ми надибуємо в несвідомому, відрізняється від мови нашого щоденного життя. Мені йдеться про те, що несвідомі поняття ( conceptions )мають інакші форми вираження, на відміну від тих, що належать свідомому життю, я матиму нагоду продемонструвати це, коли ми розглядатимемо сновидіння. Тож перед тим, як ми зможемо дістатися осердя ситуацій, усіх їх слід поглибити, проаналізувати, розробити, зважити та зрозуміти.