Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Щойно ми вийшли за межі поверхових аспектів цього випадку, відразу переконалися, що всі вони ведуть до засадничих обставин у минулому. Ми виявили, що пацієнтка страждає від минулого, а біль у її руці – це лише згадка про минуле. Можна навіть сказати, що це монумент на честь її психічного конфлікту. Інакше кажучи, коли вона емоційно сперечалася сама з собою, з’ясовуючи, любить він її чи ні, коли вона витиснула всі думки про нього й переконала себе, що його не любила – її почуття, її емоції конвертувалися в цей біль. Її рука стала тією рукою, яку він тримав увечері напередодні від’їзду. Вона ніби говорила собі: «Але як же ті почуття, що я мала, коли він тримав мене за руку?», бо ж тоді в неї була надія, що він таки промовить очікувані слова. Аналіз показав, що саме ті почуття, які вона прагнула утримати в пам’яті, перетворилися на біль. Це символічна форма вираження того, що не мало жодного іншого способу датися взнаки. Не маючи можливості говорити про свого молодого чоловіка, завдячуючи болю в руці, їй вдалося зберегти цей епізод. У певному сенсі це був хворобливий виграш ( morbid gain ). Адже тепер вона могла говорити й скаржитися на свій біль, і це теж була певна форма вираження, але фундаментальна й глибша фаза її становища була затоплена ( supmerged ), а вона про неї нічого не знала. Тут ми бачимо конверсію минулих емоцій у щось фізичне [1] Ця конверсія психічних елементів у фізичні відбувається в певний визначений спосіб. Ця конкретна пацієнтка мала ремінісценцію пов’язану з її рукою, отже, й конверсія виникла також у руці. Утім, вона могла б з’явитися й у носі, волоссі або іншому органі чи тілесній функції. Важко навіть уявити, як багато скарг доводиться чути від пацієнтів цього типу. . Коли пацієнтка усвідомила цей глибший аспект свого становища, а ми підняли на поверхню її минулий болісний досвід, вона вилікувалася.

Після тривалого й ретельного спостереження та вивчення таких випадків Фройд і Броєр висловили ідею про те, що, по-перше, психічна енергія може конвертуватися у фізичні маніфестації, а, по-друге, лікування відбувається завдяки підняттю затопленого болісного досвіду на поверхню свідомості, в такий спосіб вивільняючи придушені ( strangulated ) емоції. Цей новий погляд став надзвичайним кроком уперед.

У цих двох випадках ми бачимо, що речі, які Броєр та Фройд піднімали на поверхню завдяки катарсичному методу, були тим, що пацієнти вважали невгодним ( disagreeable ) та болісним. Це були речі, про які пацієнти не могли говорити. Наприклад, уже згадана молода особа не могла жалітися на той факт, що її хлопець так багато років їй не освідчувався і, звичайно, ця ситуація має істотний сексуальний аспект – жодна чутлива людина не стане обговорювати її відкрито, а особливо жінка. Інакше кажучи, вони сформулювали теорію про те, що пацієнти страждають від того, що ми називаємо придушеними емоціями, тобто від певних почуттів та ідей, яким ми хотіли би дати вихід, але не можемо. Ми вважаємо що, вони зрештою виштовхуються в несвідоме, тому називаємо ці речі несвідомими. Хоч би як особа намагалася підняти їх на поверхню свідомості, вона абсолютно несвідома цих речей і не може про них відати. У цюрихській школі, про яку я матиму змогу говорити пізніше, ми вважаємо, що емоції, які асоціюються з болісним досвідом, утворюють комплекс. Ми визначаємо його як ідею або групу ідей, акцентованих і забарвлених глибокими ( profound ) емоційними почуттями, що були відіслані в несвідоме, насамперед через те, що вони мали виразну болісну природу й тому не могли залишатися у свідомості. Ми несвідомо втікаємо від думок, що нас непокоять, як то кажуть, нам хотілося б про них забути. Ці придушені ідеї та емоції залишаються приспаними в несвідомому, але будь-яка асоціація може винести їх на поверхню.

Наведу приклад однієї жінки, яка, прокинувшись уранці з чудовим самопочуттям, сіла за стіл, аби написати листа до свого друга. Написала дату й зупинилася, бо поволі її наповнило почуття суму, тож вона вирішила далі нічого не писати. Потому всі наступні дні почувалася пригніченою, аж поки не прийшла до мене й не розповіла про це. Тож, розмовляючи з нею, я з’ясував, що той момент, коли вона взяла свою ручку й написала дату, торкнувся її психічного комплексу, що й збудив певну дату, яка відіслала її на багато років назад до дня, коли з нею сталося щось надзвичайно прикре. У пригніченому стані жінка про це нічого не знала. Їй не вдавалося свідомо пригадати первинний болісний досвід. Вона просто переживала пов’язані з ним емоції, що виникли разом із цим епізодом. У цьому виштовхуванні зі свідомості всього болісного ми надибуємо несвідомий захисний механізм. Так би мовити, все стається так, ніби ми повинні забути болісний досвід. Якби все, що нас занепокоює та створює проблеми, залишалося у свідомості, життя було б нестерпним. Однак слово, запах, звук, колір може прямо таки занурити вас у психічні стани, які ви переживали, скажімо, десять років тому. Ви цілком забули всю ситуацію, але емоції, як старий непроханий гість, зринають і пригнічують вас. Іноді ці повторювані емоції приємні, але зазвичай вони неприємні.