Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Сучасну науку про психічне започаткував професор Крепелін Xу свій гайдельберзький період. Він був учнем видатного психолога Вундта XI, який відкрив, що божевільним людям притаманні характерні особливості не лише під час проявів їхнього патологічного сприймання, але й упродовж усього перебігу хвороби. Крепелін зробив для психічних хвороб те, що Вірхов XIIзробив для патології. Останній наполягав на тому, що для правильного діагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд має вражений орган. Наприклад, досліджуючи хворі легені, Вірхов з’ясував, що ті мають певні характерні особливості. Утім, звичайно, визначити справжню причину легеневої хвороби до того, як почали використовувати мікроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброєне око видаватися туберкульозною, але після вивчення та порівняння під мікроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналіз – це мікроскоп для психічних хвороб. Роками не було жодної спроби з’ясувати, про що говорить пацієнт, а якщо він геть нічого не говорить, то що це означає. Адже раніше, коли пацієнт лягав до шпиталю, достатньо було зафіксувати, що він тупий, дурний і недоумкуватий. Хоча між усім цим немає великої відмінності. Працюючи у державній лікарні, я мав змогу переглянути відомості про стан пацієнта за двадцять років. У записах за 1882 рік я побачив таке: «пацієнт тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кілька років: «пацієнт недоумкуватий, тупий і дурний» тощо, аж поки вони не вичерпали усі можливі перестановки та комбінації, а останній запис підсумував: «пацієнт раптово помер».

Робота Крепеліна, яка так чи так була здебільшого представлена тут завдяки зусиллям Адольфа Маєра, помітно поліпшила ситуацію. Регулярно почали фіксувати первинні психологічні дані; усебічно описувати кожну історію й звертати особливу увагу на загальну поведінку пацієнта. Ми занотовували все, що пацієнт сказав та зробив, чи виявляв певні нахили до галюцинацій, а чи до марення, наприклад, як буває тоді, коли себе вважають скинутим із трону Імператором Японії, або й просто байдужість до свого оточення. Також ретельно випробовували інтелект пацієнта, орієнтацію та пам’ять і, що найважливіше, піддавали прискіпливому фізіологічному та неврологічному оглядові. Лише після цього дослідження наважувалися на діагноз. І усе-таки, якщо переглянути кілька історій щодо однієї нозологічної одиниці ( disease entity ), скажімо, dementia praec ox, одразу помітно, що немає двох цілком однакових випадків. Утім, Крепеліна та його школу ніколи не цікавило, чому буває так, що пацієнт А має слухові галюцинації – чує, ніби жінка кличе його на пестливе ім’я, пацієнт Б чує, як дитина кричить «мамо», а пацієнтці В ввижається, що до неї говорить чоловік. З’ясувати це не було жодної спроби, аж поки проф. Фройд не оприлюднив результати своїх перших досліджень так званих граничних випадків психічних хвороб.

Наприклад, тепер, розглядаючи природу галюцинації та марення, ми бачимо, що існує конкретна причина, чому та чи та жінка, сидячи в кутку лікарняної палати, пестить і говорить до ляльки, змотаної з ганчірок та газет, так, наче це її дитина. Дослідивши її життя, зазвичай ми дізнаємося, що бідолашна збожеволіла, втративши своє єдине дитя. Водночас, розглянувши випадок жінки, що, так би мовити, говорить сама до себе, ми, радше за все, з’ясуємо, що вона звертається до особи, за якою сумує. Наприклад, я пригадую, як одна пацієнтка тривалий час розмовляла зі своїм уявним нареченим. Завдяки аналізу нам вдалося з’ясувати, що у весільний день, коли зібралися всі родичі та гості, він не прийшов, залишивши їй короткого листа. Звісно, що повернувшись додому, всі його гірко лаяли й лише вона намагалася захистити. Спантеличена дівчина просто не могла уявити, що він не прийде, тому благала людей зачекати, й ті чекали годинами, але наречений так і не з’явився, аж раптом вона кинулася до дверей запевняючи, що чує як він до неї говорить. Відтоді вона в божевільні.

До того, як Фройд створив психоаналіз, вважали: якщо людина нервова ( nervous ), то, мабуть, щось негаразд із її фізичною будовою, хоча це й неможливо підтвердити під час огляду. Пацієнти, які скаржаться на різноманітні болі, специфічні відчуття, хворобливі страхи та нав’язливі думки, що не мають фізичної підстави, завжди становили більшу частину випадків. Тому американський лікар доктор Бірд XIIIзробив висновок: якщо в таких випадках фізичний огляд нічого не виявляє, то неодмінно має бути щось негаразд із їхніми нервами. Отже, він назвав весь клас таких випадків неврастенією, тобто слабкістю нервів. Хоча тут насправді про «слабкість нервів» ідеться не більше, ніж у випадках, коли люди на подібне не скаржаться. Однак доктор Бірд вважав: якщо немає виявлених проблем із серцем чи легенями або інших органічних розладів, які б пояснювали скарги пацієнта, тоді слабкими мають бути саме нервові волокнини. У разі неврастенії використовували багато різних засобів, але лікування було суто симптоматичним. Тобто, якщо пацієнт був збудженим, ліки його заспокоювали, якщо млявим чи пригніченим – вони його стимулювали. Проте, хоч би якими були засоби, пацієнти не одужували. Вони приймали прописане, але знов поверталися до лікарів, що дратувало і тих, і тих. Можу сказати, що на це скаржаться майже вісімдесят відсотків пацієнтів, які консультуються в лікарів, принаймні на це вказує досвід багатьох консультантів. По суті, вони й представляють той чималий клас пацієнтів, з якими ми маємо до діла в клініках, диспансерах та приватній практиці. Звичайно, їм якось допомагають, але завжди лише тимчасово. Багато років тому, коли я працював у п’яти різних клініках і диспансерах Нью-Йорка, я мав справу з пацієнткою, що була знайома з ними усіма. Я лікував цю жінку у Вандербільтській клініці, а потім ми перетнулися в диспансері Бельвю. Вона виглядала винною та присоромленою та, намагаючись виправдатися, стверджувала, що ліки, які вона отримала від мене в першій клініці, більше не діють. Отже, такі пацієнти змінювали шпиталі один на інший, як вони, направду, роблять це й тепер.