Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Приблизно 1880 року проф. Гайнрих Ерб XIVз Гайдельберзького університету відкрив терапевтичні властивості електрики. Невдовзі почалася справжня лихоманка – її використовували й під час лікування, й з діагностичною метою. Кожного нервового рано чи пізно ініціювали в містерії електричного шоку, а коли звичні форми електричного розряду виявлялися неефективними, вигадували нові. Проте в найліпшому випадку таке лікування було лише формою навіювання. За кілька тижнів пацієнт повертався з новими недугами. Електрика може викликати тимчасове поліпшення, але вона ніколи не лікує. Трохи електрики, доза ліків, холодна ванна чи масаж можуть трохи допомогти, але скажу не вагаючись, що я ніколи не бачив хронічної хвороби, що її вилікували в такий спосіб. Проф. Фройд, як й інші практики того часу, звертався до всіх засобів, які були в його розпорядженні, але результати були невтішними.

Саме тоді Фройд прочитав про паризького професора Шарко XV, який експериментував із гіпнозом. Шарко з’ясував, що він може загіпнозувати істеричну жінку – навіяти їй симптом іншої особи й пацієнтка матиме цей симптом. Інакше кажучи, він наполягав, що істеричні симптоми можна навіяти під час гіпнозу, і якщо їх можна навіяти, то їх можна також усунути за допомогою гіпнозу. Принагідно дозвольте сказати, що гіпноз не такий уже дивний і таємничий, яким його зазвичай уявляють. Не думайте, що особу можна загіпнозувати volеns nolens на манір, який демонструють на водевільних сценах. Нікого не можна загіпнозувати проти волі. Проте, поза сумнівом, якщо людина воліє цього, зазвичай її вдасться загіпнозувати. Експерименти Шарко дуже швидко стали широковідомими в науковому світі. Щойно Фройд дізнався про ці нові досліджування, він полишив свою практику, вирушив до Парижа та став одним з улюблених учнів Шарко. Він працював із ним приблизно два роки.

Повернувшись до Відня, Фройд одразу вирішив застосувати свої знання до лікування неврастенії. У нього був старший друг доктор Броєр XVI, видатний учений, який, завдяки своїм досягненням у науці та медицині, викликав виправданий інтерес і був визнаний у Європі. Звичайно, він дуже хотів дізнатися все про роботу Шарко й після того, як Фройд роз’яснив усе, що він зауважив під час роботи невролога з істерією, Броєр почав описувати надзвичайно цікавий випадок. Він розповів своєму молодшому другові про розумну та витончену жінку, що страждала на тяжку істерію. Вона лікувалася в найвідоміших європейських неврологів, але зрештою повернулася до Броєра – свого сімейного лікаря. Одного дня пацієнтка сказала йому: «Док. Броєре, якби ж Ви лише дозволили мені поговорити з вами і я змогла б розповісти, як виникли мої проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броєр був дуже співчутливим і сказав їй не зволікати. Спершу вона розповідала про свій параліч, але дуже швидко наблизилася до найінтимнішого змісту історії свого життя. Пацієнтка говорила й говорила з усе більшим почуттям, тому, коли він дуже делікатно й по-дружньому нагадав їй, що її час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, їй ставало значно краще. Пацієнтка назвала це «розмовною терапією». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповідала лікарю про виникнення кожного симптому, про свої страждання й найінтимніші переживання, а також про деякі сни. Вона говорила речі, про які лікарі зазвичай не думають і не бажають слухати. Це забирало багато часу, але він прагнув їй допомогти. Пацієнтка викликала симпатію в Броєра, він почав співчувати її емоційним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броєру це видавалося дивним, адже він призначав цій жінці всі види ліків, а інші лікарі – холодні та гарячі ванни, а також електрику. Утім, тепер їй ліпшало лише від того, що вона приходила й щось розповідала.

У житті Фройда цей випадок відіграв надважливу роль, бо відкрив йому очі на проблеми, що турбували його роками. Він запитував себе, чому цій жінці ставало ліпше від звичайних розмов. Що глибше він занурювався в цю проблему, то сильніше переконувався в наявності одного фундаментального принципу. Він почав ясно бачити, що коли пацієнтка діставалася джерела симптому, симптом зникав. І усе-таки, великою проблемою було те, що це забирало багато часу. Адже, коли особа приходить до вас і починає розповідати про своє життя, а ви повинні бути співчутливим слухачем і, так би мовити, ужитися в це життя, ви не можете зробити це одним духом. Життя довге, аби дослідити всі його підводні течії, потрібен час, та й думки людини не пробігають за одну секунду. Це вам не пульс поміряти. Саме тоді Фройд припускав, що гіпноз можна використовувати разом із «розмовною терапією», бо вважалося, що він розширює свідомість – розкриває всю душу. Усуває спротиви та гальмування ( inhibitions ). Думки, укорінюючись у душі, усвідомлюються. Притомна пацієнтка нездатна відповісти на запитання, поки ви не дасте їй достатньо часу, аби подумати й пригадати. Тож Фройду видавалося гарною ідея загіпнозувати її та запитати, як і де вона отримала симптом. Це мало б заощадити чимало часу. Тому вони з Броєром вирішили спочатку разом вислухати історію пацієнтки, потім ввести її в гіпноз і розпитали про причини її патології. Коли пацієнтці вдалося все пригадати та розповісти, симптом поступово зник.