Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Вивчаючи подібні випадки, ми з’ясували, що болісні епізоди утримуються в несвідомому тому, що їх не вдалося пропрацювати в момент їх виникнення. Індивід переживає глибинний емоційний шок і не може надати йому вираження. Він залишається у витисненому стані, а єдиний спосіб звільнити патологічну енергію – це акумулювати її, піднявши на рівень свідомого вираження. Коли пацієнт про них говорить, то проживає їх у дуже вітальний спосіб. Наприклад, у мене був пацієнт, який схопив із мого столу маленьку статуетку й розбив її об підлогу лише тому, що був під інтенсивним впливом пригаданих переживань. А сьогодні в моєму офісі була пані, що розсміялася й спершу була надзвичайно здивована, коли я пояснив причину, чому вона не може ходити. Аж раптом вона закричала: «Докторе, я відчуваю поколювання в ногах!» Я сказав їй, що вона може йти додому, й вона пішла. Це було відреагування. Ми дісталися до осердя емоційного досвіду. Уся ситуація піднялася до її свідомості.

Я хотів би зауважити, що послуговуюся терміном «несвідоме», а не «підсвідоме», яким користується більшість для позначення надто різних речей, і зазвичай хибно. Як я вже говорив, несвідоме, за Фройдом, містить усі ті психічні маніфестації, які особа не усвідомлює. Воно складається з витисненого матеріалу, тобто з суми всіх тих психічних процесів, які були витисненні ( crowded out ) зі свідомості з моменту народження. Це примітивні потяги ( impulses ), які були загальмовані та сублімовані впродовж розвитку дитини. Дитя – це передусім примітивна істота. Воно, як маленька тварина, яка, щойно отримавши, поступово витискає грубі тваринні інстинкти. Інакше кажучи, виштовхує їх у несвідоме. Ми намагаємося навчити робити дитину те, чого вона не робить, коли залишається наодинці. У кожній дитині від самого початку існують примітивні потяги, які необхідно приборкати, та які утворюють точки кристалізації для подальших витискань. Так можна простежити історію події, яка виникла в чиємусь житті в п’ятдесятирічному віці, аж до витискань, що мали місце в дитинстві. Завжди є тонкий інтимний зв’язок між нашим теперішнім емоційним досвідом і чимось, що виникло в минулому. Поглинені в безпосередньому синтетичному значенні теперішнім досвідом, нам не слід припиняти усвідомлювати ту важливу роль, що відіграло минуле в його формуванні. У прямому сенсі слова, можна сказати, що ми завжди обробляємо старий психічний матеріал. Ба більше, ці елементи минулого перебувають у несвідомому, захисні механізми якого, я вже звертав на них вашу увагу, перешкоджають їх потраплянню на поверхню.

Витискання також мають місце і в дорослому житті. Однак через те, що пізніші переживання, з яких воно складається не були піддані такому сильному витисканню, як ранішні й більш примітивні, ми говоримо, що вони залишаються в тому місці, що ми називаємо передсвідомим. Отже, тепер ми маємо, власне, несвідомий, передсвідомий та свідомий план ( conscious plane ). Надалі я спробую вам показати, як різні психічні прояви, як-то: невротичні симптоми, сновидіння – підпадають під ту чи ту категорію. Ми побачимо, що психоневротичний симптом – це функція двох окремих систем або психічних течій ( streams ), що прагнуть вираження. Одна система піддає критиці активність іншої, внаслідок чого спричиняється до вилучень зі свідомості. Система, що здійснює критику, або передсвідоме, перебуває в тісному стосунку з критикованою, або несвідомим. Вона, наче екран, розміщена між несвідомим та свідомістю. І несвідоме, і передсвідоме в психічному сенсі є невідомими, але несвідоме не може потрапити до свідомості без сторонньої допомоги, тоді як передсвідоме може досягти свідомості, якщо виконуються певні вимоги, яких ми торкнемося пізніше. Ми стверджуємо, що вісім із дев’яти всіх наших дій керовані нашим несвідомим, а свідомість як така не більше ніж орган сприйняття.

Деякий час Фройд і Броєр дуже успішно лікували випадки істерії, але невдовзі зіштовхнулися із серйозною проблемою. Вони зрозуміли, що надто багатьох людей, які захворіли й потребували допомоги, не вдавалося загіпнозувати. Особливо їх зацікавив випадок однієї дуже освіченої жінки, кожна зі спроб загіпнозувати яку була невдалою. Зрештою Фройд привіз її до Парижа до Бернгайма XVII, що мав репутацію людини спроможної загіпнозувати майже всіх свої пацієнтів, однак і він нічого не зміг з нею зробити. Що було роблено? Фройд згадав про експеримент, який він спостерігав у Бернгаймовій клініці. Під час гіпнозу, якщо ви зробите те, що називається постгіпнотичним навіюванням, інакше кажучи, накажете людині о третій годині в п’ятницю 25 січня прийти у визначене місце і взяти з собою, скажімо, парасольку, саме в цей час вона матиме відчуття внутрішнього примусу ( compulsion ), тож якщо не втрутяться фізичні обставини, спробує виконати навіяне. Особа, яка в гіпнотичному стані отримує певне навіяння, згодом цілком несвідома цього. Вона повністю забуває всі ці переживання. До цього спричиняє те, що ми називаємо постгіпнотичною амнезією. Одного разу я провів цей експеримент із медичною сестрою й запросив лікаря подивитися як це працює. Сестра прийшла точно в установлений час і була впевнена, що запрошений лікар один із моїх пацієнтів. Також вона знала напевно, що нікому недозволено заходити до кабінету під час консультації. І усе-таки, наважилася зайти. Лікар зустрів її у дверях і, коли він запитав її, чого вона хоче, дівчина відповіла: «Дощить, мені треба ввійти, аби взяти парасолю». Вона почувалася дуже присоромленою, коли він привернув її увагу до того факту, що дощу насправді немає. У такий спосіб, без обдумування, сестра намагалася виконати ідею, яку вона отримала в гіпнотичному стані. Так само як, наприклад, алкоголіки, після того як їм навіють цей афект, будуть переживати щось на кшталт морської хвороби, ба більше: щоразу їх буде нудити, якщо вони лише спробують скуштувати алкогольні напої. Звичайно, це зовсім не так легко, як воно може здаватися.