Абрахам Брилл - Фундаментальні концепції психоаналізу

Однак це не означає, що психічно неповноцінним не притаманні певні істеричні процеси. Вирішальним є те, що вони не виявляють виразного неврозу, принаймні як ми його розуміємо та описуємо. Коли молода освічена пані зіштовхується зі своїми сексуальними почуттями, вона завжди їм опирається; щиросердно намагається витиснути їх у несвідоме, особливо, якщо вона не знається на статевому питанні, бо вважає, що ці переживання, а також цей досвід сам по собі – це щось виразно потворне, неправильне та аморальне. З другого боку, неповноцінні, що через власну неповноцінність ніколи не матимуть змоги сприйняти заборони, які суспільство накладає на звичайного індивіда, здатні вчиняти всі види аморальних дій. Лише неповноцінна жінка може вдатися до проституції в справжньому сенсі цього слова. Можливо, нормальна жінка й може подумати про таке, але зробити це в змозі лише моральна ідіотка чи імбецилка. Нормальна жінка влаштована так, що питання про проституцію для неї взагалі не постає. Хоча вона й може мати роман з якимось чоловіком, але не вдасться до проституції у вузькому сенсі слова. Так само й нормальний чоловік не стане злочинцем. Він може відмовитися від сплати податків або за певних обставин збрехати під присягою, але навряд чи матиме на меті регулярно вчиняти злочини. Заборони, що їх на нас накладає суспільство такі сильні й вимогливі, що на думку постійно спадає старе висловлювання: «чесність – найкраща стратегія»: це найрозумніша, найпрактичніша й найпрагматичніша лінія поведінки. Вона дає нам змогу користуватися свободою тою мірою, яка інакше для нас недосяжна. Утім, цивілізація з її численними перепонами, обтяжуваннями та заборонами, безсумнівно, робить наше життя важким. Немає такої людини, яка не відчувала би тягаря, який покладає на її плечі цивілізація. Хоча ми й несемо свій хрест так терпляче, як уміємо, та хто з нас спересердя не висловлював невдоволення? Це та ціна, яку ми маємо заплатити за цивілізацію. Часом несправедливість, яка звалилася на піддатливого індивіда, така велика й непоборна, що, якщо його глибинне моральне почуття й вберігає хапливі руки від кримінальних дій, то натомість він стає невротиком. А іноді просувається й далі – стає психотиком, намагаючись таким чином очистити свою душу від усіх «ризикованих речей».

Я користуюся термінами «невротик» і «психотик», тож мені хотілося, аби ви вловили їхню відмінність. Невроз – це нервова хвороба чи нервове порушення, наприклад, таке, яке ми спостерігали у випадку молодої жінки, що мала болі в руці. Такі випадки не мають нічого спільного з божевіллям. Невротик або психоневротик, – психічно цілком здорова людина. Ба більше, за рівнем інтелектуального розвитку, невротик зазвичай переважає пересічну людину. Психоз – це психічний розлад, тому психотичні пацієнти страждають на якусь із форм божевілля. Звичайно, вони геть не обов’язково повинні мати щось спільне з психічно неповноцінним і, якщо ми вже цього торкнулися, я хотів би, щоб ви також відрізняли функційне безумство від органічного. Останнє виникає через якесь фізичне порушення, що його спричиняють певні токсини, ураження мозку чи патологічні утворення. У випадках функційного порушення мозок на вигляд нормальний, інакше кажучи, якщо порівняти мозок параноїка з мозком видатної людини, ви не помітите істотних відмінностей, бо перший не матиме жодних патологічних особливостей.

Усі психічні хвороби можна узагальнити за двома категоріями, що їх відкрив Крепелін. З огляду на те, що я впродовж цього лекційного курсу час від часу на них посилатимуся, було б добре сказати кілька слів і про них. Згодом я сподіваюся розглянути їх докладніше. Тож Крепелін, працюючи в лікарні з молодими пацієнтами, яким часом діагностували манію, часом меланхолію або інші хвороби, помітив те, що всі вони мали виразні прояви певної форми божевілля, якій він згодом дав назву dementia praecox . Це хронічна, прогресивна форма безуму, яку неможливо вилікувати, якщо вона одного разу розвинулася; лише в рідкісних випадках вдається поліпшити стан тих, хто на неї страждає настільки, щоб вони хоча б мали змогу повернутися додому, але й тоді такі пацієнти не в змозі повністю пристосуватися до довкілля, тому зазвичай, і це найбільш прикро, вони потребують постійного догляду та уваги. Ймовірно, відсотків сімдесят п’ять таких пацієнтів перебувають у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У своєму безумі вони можуть мати як симптоми манії, так і меланхолії або ж і те і те, втім, принциповою особливістю тут є емоційні порушення. Тобто спершу ми помічаємо їхню безтурботність та байдужість до власної зовнішності, їхнього життєвого середовища, а також людей довкола. Наприклад, помічаємо, як один із найталановитіших студентів коледжу втрачає інтерес до навчання й не піклується про те, складе він свої іспити чи ні. Апатичний і байдужий до всього він сидить і витріщається в простір. Спочатку його батьки та лікарі вважають, що він просто лінується, але цей стан триває роками. Згодом йому трапиться лікар, що діагностує неврастенію абощо. Утім, так чи так колись він зрештою утне щось вкрай абсурдне, й тоді його батьки отямляться, нарешті зрозумівши всю серйозність ситуації. Або ж він грубо порушить громадський спокій, його заарештують та помістять до лікарні для божевільних. Нині це один із найпоширеніших видів психічних хвороб. Можу сміливо сказати, що більшість людей у лікарнях для божевільних належать саме до представників цієї групи й прогнози дуже невтішні. Я вже казав, що такі пацієнти ніколи не одужують. Іноді їхній стан поліпшується достатньо, щоб нефахівець уважав його за норму, але більшість із них ніколи не полишає свого притулку. У них назавжди залишається певний ментальний шрам.