Barbara Sher - Омріяне життя. Як досягти бажаного в сім'ї та на роботі

Урешті-решт я обрала собі профільний предмет. Власне, я обрала два предмети. Спочатку то була математика, адже вона здавалась мені найпрекраснішою, найпрекраснішою наукою на землі, яку взагалі могла опанувати людина. Та я зрозуміла, що вивчити її неймовірно важко, і мені ніяк не вдавалося намацати стежку до всієї тієї невимовної дивовижі, яку, на моє переконання, вона в собі приховувала.

Тож я поступилася й обрала легший профіль – антропологію (з неї я вже отримала кілька найвищих балів) – і, дещо розчарована, зосередилася (як усі інші) на тестах і успішному завершенні курсу.

Упродовж багатьох років, коли друзі чи співкурсники цікавилися, чому я відвідую лекції, я ніяк не могла їм це пояснити. Почувши їхнє запитання, я почувалася захопленою зненацька і трохи присоромленою. Панувала думка, що такі, як я, «вічні студенти», були лінивими та інфантильними, нездатними по-справжньому віддатися навчанню та важко працювати, як дорослі й серйозні люди. На той час я зрозуміла, що маю навчитися спеціальності, яка могла б зрештою стати корисною. Та одна лише думка про те, що доведеться звузити коло своїх інтересів і поховати себе в одній галузі знань, була невимовно гнітючою. Серйозно я ніколи це не розглядала.

А потім настали шістдесяті, і всі трохи розслабилися. Я подорослішала й більше нікому нічого не пояснювала. Я відвідувала заняття, які приносили мені задоволення. Я помітила, що серед слухачів були інші дорослі студенти. Гадаю, вони теж не припиняли насолоджуватися лекціями найкращих професорів.

Багато років по тому в моєму житті настав зовсім інший етап. Я і далі читала книжки, за першої-ліпшої можливості заглядала на заняття, та тепер була мамою-одиначкою, яка мала піднімати дітей. Мені потрібна була робота. Про магістратуру не могло бути й мови – зокрема, через брак часу і грошей, – тож я знайшла роботу, на яку можна було сподіватися наприкінці шістдесятих років, маючи ступінь бакалавра. Я працювала над реалізацією муніципальних програм із допомоги бідним, наркоманам і колишнім в’язням, і мені це надзвичайно подобалося. Урешті-решт я побудувала кар’єру, спираючись на свою природну здатність знаходити спільну мову з людьми, на досвід роботи у барах моїх батьків і чимале везіння. Я стала письменницею і, як це почали називати пізніше, лайф-коучем.

Навчаючи людей будувати щасливе життя, я час від часу помічала клієнтів, які нагадували мене саму в перший день навчання в університеті. Коло їхніх інтересів було надто широким і різноманітним, і вони не могли обрати один напрям. У них ніколи не виникало бажання припинити пробувати щось нове, чогось учитися; утім, вони не прагнули конкретної мети. Часто дуже розумні й талановиті в багатьох сферах, вони обожнювали розмовляти на будь-яку тему, якою наразі опікувалися. Надзвичайно енергійні, в основному щасливі люди. Їх турбувало одне: в їхньому житті була та сама проблема, що і в мене під час навчання: вони ніяк не могли визначитися зі спеціальністю.

Саме тоді все почало ставати на свої місця. Я збагнула, що ми не лише відрізняємося від інших своєю поведінкою; ми, мабуть, і створені по-іншому. У пошуках відповіді, що могла б мені допомогти, я почала читати книжки, присвячені видатним історичним постатям – Аристотелю і Гете, да Вінчі і Бенджаміну Франкліну – людям, які чим лише не цікавилися!

Переглядаючи стоси їхніх щоденників і листів, я натрапила на дивну річ: жоден із них не відчував ані найменшої потреби зосереджуватися на чомусь одному – це не становило для них проблеми. Вони спрямовували свою увагу з одного предмета на інший абсолютно вільно й ніколи не почувалися винними, залишаючи якийсь проєкт незавершеним (навіть коли, як Леонардо да Вінчі, вже отримали за нього гроші!). Власне кажучи, жоден із них не зупинився на одній справі; та вони ніколи через це не виправдовувалися й не вибачалися. Як їм це вдавалося? Хто дозволяв їм пхати свій ніс у кожну галузь, що їх цікавила?

Я знайшла єдину відповідь: у їхні часи, здається, не вважалося проблемою робити все на світі. Я не знайшла жодного доказу, щоб хтось говорив Аристотелю, ніби цікавитися багатьма речами погано. Франкліну не доводилося виправдовуватися, бо його не примушували це робити. Гете не почувався винним, пишучи романи й вивчаючи оптику, займаючись усім, що було йому до вподоби, бо ніхто його за це не критикував.

Справжнє одкровення!

Не було жодної можливості відтворити часи й обставини, у яких жили ті люди. Однак мені на думку спала ідея створити вільну спільноту, що надавала би підтримку та згуртовувала однодумців. Тож я дала нам ім’я «сканери», бо замість того, щоб глибоко занурюватися у щось одне, ми сканували довкілля в пошуках безлічі інтересів. Потім, 1994 року, я докладно розповіла про сканерів у своїй книжці «Мрій правильно. Як зрозуміти, чого ти насправді бажаєш, і як цього досягти» [2] Барбара Шер, Барбара Сміт. Мрій правильно. Як зрозуміти, чого ти насправді бажаєш і як цього досягти. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2017. та з нетерпінням чекала на її вихід. Я сподівалася, що вона змінить життя людей на краще.