Barbara Sher - Омріяне життя. Як досягти бажаного в сім'ї та на роботі

На щастя, я забула про свою обіцянку. Від початку навчання в університеті я робила стільки дивовижних відкриттів, що кожне прийняте напередодні рішення замінялося наступним, і я так і не переписала жодної книжки, хоча до вподоби мені було чимало.

Але першого дня, вивчаючи каталог занять, я була так само зворушена словами про Школу вільних мистецтв, як і варвар, якому страшенно кортіло переступити поріг середньовічної бібліотеки.

Подруги зверталися до мене, а я не могла зосередитися на розмові.

Я підвела голову й поглянула на них; по щоках текли сльози. Дівчата були вражені й уже почали каятися.

– Ти тільки не плач! Що сталося?

Однак я не стримувала сліз.

– Не знаю, – схлипнула я. – Я така щаслива, що опинилася тут.

Мої приятельки здавалися спантеличеними. Одна з них поклала руку мені за плече.

– Ти дуже дивна, Барбаро, – мовила вона доброзичливо. – Ти не можеш записатися на жоден із тих курсів; ти маєш почати з того самого, що й ми. А зараз перейдімо до справи: не можна завалити навчання, навіть не розпочавши його.

Кожна з дівчат усе ретельно обміркувала й записалася на п’ять-шість курсів. Я записалася на десять. Я завалила п’ять із них і ледь спромоглася здати решту. В університеті насправді було значно важче, ніж у середній школі, і, чесно кажучи, я не могла збагнути, навіщо взагалі влаштовувати іспити. Достатньо було просто збагнути, про яку купу дивовижних речей тут можна дізнатися.

Минуло кілька років, і я заспокоїлася, опанувавши встановлений порядок. Але час від часу, коли хтось із професорів починав розповідати щось справді неочікуване, що ставало для мене відкриттям і що я й за мільйон років ніколи не могла б з’ясувати самотужки, іноді на очі знову наверталися сльози, бо я усвідомлювала себе причетною до світу, де люди обожнювали процес навчання.

В одній книгарні, кілька місяців після події, що сталася в барі Берклі, я знайшла та купила невеличкий плакат із середньовічною гравюрою, вирізьбленою на дереві; там був зображений чоловік, що стоїть на верхньому щаблі драбини, приставленої до дерева, під дуже низьким навісним покриттям замість стелі. Просунувши голову крізь розірвану в покритті діру, він захоплено дивиться на всіяне зірками нічне небо. Я досі зберігаю той плакат. І я досі відвідую лекції в найближчому до мене університеті, щойно в мене з’являється така можливість. Із яких предметів, запитаєте ви? Неважливо; головне, аби добрий викладач. Мене цікавить усе.

То що дала мені моя чудова університетська освіта? Як упродовж наступних років я скористалася набутими знаннями на практиці? Ніяк. Я просто обожнювала вчитися й хотіла робити це надалі.

Я ніколи не працювала за освітою і взагалі ніколи не мала жодної практичної вигоди від того, що любила. Я не писала про те, чого навчилася, і не викладала засвоєні дисципліни. Я жодної копійки на цьому не заробила. Моя родина вважала мене божевільною, а втім, хай там як, гадаю, вони пишалися мною.

Здається, якось у зв’язку з цим у мене таки виникло певне почуття провини. Тобто деякі з моїх поезій свідчили про певний талант і мене вважали перспективною, проте, як то кажуть, я «не знайшла цьому застосування». Відтоді я переконалася, що необов’язково шукати вигоду в тому, що тобі до душі, і не завжди практично бути практичною. Тепер, ставши дорослою, я усвідомлюю, що все те чарівне дилетантство винагороджується не менше за будь-який ступінь у медичній або технічній галузі, бо кожен день, коли я беру книжку, вмикаю науковий телеканал, намагаюся без жодної вагомої причини прочитати карту Азії, змушує мене пам’ятати, що життя – захоплива річ і його дивам немає кінця.

Сподіваюся, що в деканаті моє захоплення навчанням вважали гідним похвали, однак минуло кілька семестрів, і мене зрештою попросили обрати спеціалізацію й припинити спроби відвідувати всі курси, описані в каталозі.

– Ти ніколи не закінчиш університет, якщо й надалі все так триватиме, – попередили вони.

Та з якого дива комусь хотілося б його закінчувати? Лише для того, щоб повернутися у світ, де ніхто не може сказати нічого, про що я сама не могла б дізнатися? Мене цілком і повністю тішила перспектива продовжувати так і надалі, а мої навчальні навички потрохи поліпшувалися. Мої батьки надто не скаржилися, бо за все платила я сама. У ті часи навчання майже нічого не вартувало. Житло я знімала задешево. Моя зарплатня за дві обідніх години щоденної роботи в місцевій бургерній легко покривала всі витрати, а завдяки їжі, яку бос дозволяв офіціантам з’їдати і брати із собою на додачу до долара за годину роботи, мені вдавалося зберігати приємну округлість форм. Усе влаштувалося якнайкраще.