Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Як одного з найголовніших чиновників пекла, Скрутейпа запросили виголосити вітальну промову в Пекельному коледжі для нових шукачів знань. У промові демон не зосереджується на тому, що вважає темною справою особистих спокус, а натомість розповідає про глобальні речі. І хоча прогрес людства його розчаровує (включно з французькою та американською революціями й забороною рабства), великі надії (для пекла, а не для людей) Скрутейп покладає на те, щоб обернути концепцію демократії проти її благородного значення.

«Демократія — це слово, яким ви маєте водити їх за ніс», — радісно наставляє Скрутейп студентів і потім обіцяє, що, використовуючи це слово виключно як заклинання, можна дурити людей, змусивши їх не тільки повірити в очевидну нісенітницю, а й зрозуміти, що брехня — це цінне відчуття:

Відчуття, яке я маю на увазі, — це, звісно, те, що підштовхує людину сказати: «Я такий, як і ти».

Говорячи «Я такий, як і ти», ніхто насправді так не вважає. Якби вважав, то не казав би. Ні святий Бернард ніколи так не скаже до маленького песика, ні вчений до неука, ні працевлаштований до нероби, ні красива жінка до простенької. Заява на рівність поза суворо обмеженим політичним полем звучить тільки від тих, хто вважає себе якимось чином гіршими. Вона виражає саме те свербляче, пекуче, надокучливе усвідомлення меншовартості, із яким /людина/ відмовляється змиритися.

Тому й ображається. Так, тому її обурює будь-яка вищість інших. Людина знецінює цю вищість і бажає її повного знищення . [168] Клайв Льюїс, «Листи Скрутейпа» (Нью-Йорк: Image, 1981), 136–139.

Це те саме попередження, яке висловив Хосе Ортега-і-Гассет, написавши в 1930 році «Повстання мас»: «Колективні напади бувають на все, що відрізняється, усе, що чудове, індивідуальне, фахове й особливе. Будь-хто, хто не такий, як інші, хто не думає, як інші, ризикує бути знищеним». [169] Хосе Ортеґа-і-Ґассет, «Повстання мас» (Нью-Йорк: W.W. Norton, 1993), 18.

«Я такий, як і ти, — насміхається Скрутейп у кінці промови. — Це корисний інструмент знищення демократичних суспільств».

Так воно і є. Коли обурені обивателі вимагають, щоб усі ознаки досягнень, включно з фаховістю, були зрівняні заради «демократії» та «справедливості», утрачається будь-яка надія на справжню демократію та справедливість. Усе стає предметом для власної думки, а погляди тяжіють до найнижчого спільного знаменника заради рівності. Спалах кашлюка через те, що невігласи не вакцинують дітей, — це ознака толерантності; колапс міжнародного альянсу, бо провінційний ізоляціоніст не може знайти інші держави на мапі, — це тріумф рівності.

Демократія, якою вона була в Сполучених Штатах на початку ХХ століття, тепер стала сповнена обурення й гніву. Крихкі его нарцисичних студентів чубляться із розлюченими жертвами самоідентифікації або залежними від радіопередач, і всі вони вимагають, аби решта їх сприймала серйозно, незважаючи на те, наскільки екстремальними чи непоінформованими є їхні погляди. Фахівців зневажають, називаючи елітаристами, представниками однієї з груп, яка пригноблює «простий народ» — останнє слово­сполучення тепер використовують де завгодно і переважно воно означає «я». Фахові поради чи будь-які обґрунтовані обговорення серед усіх, кого звичайні люди вважають елітою (а це, скажімо, усі, крім них) відкидаються принципово. Демократія так працювати не може.

Не хотілося б завершувати цю книжку на такій песимістичній ноті, але не думаю, що в мене є вибір. Більшість причин невігластва можна подолати, якщо люди хотітимуть учитися. Проте ніщо не здолає токсичне поєднання самовпевненості, нарцисизму та цинічності, яке американці зараз носять, наче бронежилет, ховаючись від зусиль експертів і професіоналів.

Традиційні рішення вже не працюють. Освіта замість того, щоб руйнувати бар’єри до постійного навчання протягом життя, учить молодих людей, що їхні почуття важливіші за все інше. Піти в коледж для багатьох — це просто чергова вправа на самоствердження. Медіа, що на всіх рівнях загрузли в конкуренції, нині питають у споживачів, що їм хотілося б знати, замість того, щоб розповідати те, що справді важливо. Інтернет — неоднозначне благо, джерело інформації, отруєне інтелектуальним саботажем.

Стикаючись із рішучим невіглаством громадськості, фахівці здаються. «Багато з нас почуваються безсилими перед цим, — каже Девід Аутор, експерт із економіки праці в Массачусетському технологічному інституті. — Ми можемо навчити студентів, але вони — це не вся громадськість, і ми не знаємо, як учити її». Викладач Єльського університету Ден Каган ще більш песимістичний: «Бомбардування людей знаннями нічого не дає, — сказав він у 2015 році. — Воно ніяк не допомагає пояснити щось, хоч я й безкінечно пояснюю правила. То, може, це я тут дурник». [170] Див. Лібіт, «Як Трамп і Сандерс переграли клас фахівців» та Джулі Бек, «Американці вірять у науку, але не в її результати», Atlantic online, 29 червня 2015 року.