Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Закликати фахівців до відповідальності за те, що прогнозують гірше за інших, — це одна справа. Але формулювати питання, на які можна відповісти тільки «так» чи «ні», а потім кивати на те, що пересічні люди здатні з такою самою частотою давати правильні відповіді, — це базове нерозуміння ролі фаховості. Звісно, ставити подібні недиференційовані питання — це також зняття відповідальності з фахівців. Є старий анекдот про британського держслужбовця, який пішов на пенсію після довгої служби в Міністерстві закордонних справ протягом ХХ століття. «Щоранку, — казав досвідчений дипломат, — я йшов до прем’єр-міністра і запевняв його, що сьогодні світової війні не буде. І мені приємно зауважити, що протягом своєї сорокарічної кар’єри я помилився лише двічі». Якщо судити лише з кількості промахів та правильних прогнозів, той старий мав чудові показники.

Ціль фахових порад і передбачень полягає не в тому, щоб правильно вгадати, яким боком упаде монетка, а в допомозі ухвалювати рішення, що стосуються ймовірного майбутнього. Цікавитися в 1980 році, чи Радянський Союз розвалиться до 2000-го, — це питання на «так» або «ні». А от питати в попередні десятиліття, як досягти мирного розпаду СРСР, і впливати на ймовірність такої події, зменшивши шанси альтернатив, — це вже зовсім інша справа.

Зважаючи на те, що автор цієї книжки фахівець саме з питань Росії, уважний читач тут може поцікавитися, чи я належав до тих експертів, які не помітили небезпечну тенденцію, чи просто плююся паперовими кульками із задньої парти. Це справедливе питання.

Я не помилявся щодо колапсу СРСР — але передусім тому, що не мав можливості помилятися. Я закінчив університет у кінці 1988 року, коли вже було очевидно, що Радянський Союз розвалюється. Натомість я почекав десять років, щоб зробити настільки неправильний прогноз щодо російської політики, від якого вити хочеться. Я знаю про небезпеку, пов’язану з помилковим передбаченням, і мушу за це відповідати, бо сам його зробив.

На початку 2000 року я написав, що поява нового російського лідера, невідомого чиновника на ім’я Владімір Путін, може, власне, стати кроком назустріч демократичній Росії. Звісно, я страшенно помилявся. Путін виявився диктатором і досі становить загрозу миру у світі. Чому ж я так схибив? Це питання все ще обговорюється в моїй роботі та в дискусіях із колегами, особливо з тими, хто думав так само. Путін у 2000-му нас обдурив? Чи наш оптимізм був виправданим, але сам Путін потім сильно змінився, а ми пропустили цей момент? А може, щось сталось у Кремлі, не помітне ззовні, і ця подія потягла всю російську верхівку на дно автократії та міжнародної агресії?

Для обивателя це все не має і не повинно мати значення. Коли мене попросили висловитися про Путіна (про це дізнавалися в багатьох спеціалістів із російських питань), я видав точну думку, а не проявив терпіння, озвучивши менш цікавий погляд, буцімто зарано щось казати. То чи знецінює те катастрофічне передбачення, зроблене майже двадцять років тому, мій поточний аналіз і консультації щодо намагання зрозуміти сучасну Росію? Чи я вже не здатний до обговорення мотивів Путіна на вищому рівні, ніж пересічна людина?

Я помилявся щодо Путіна, але факт лишається фактом, що обиватель не зможе притомно пояснити складність російської політики чи викладати вступний курс на цю тему. Чому я та інші помилялися — це важливе питання, не в останню чергу тому, що воно змушує нас переглянути власні судження, обговорити їх і взятися за виправлення своїх помилок, а це і є обов’язки фахової спільноти. Багато хто був песимістом щодо Путіна, але дехто погоджувався з ними лише через власну русофобію чи просто робив випадкові здогадки: ні від того, ні від іншого в політиці нема жодної користі. Судження, що не базується на знаннях, навіть якщо воно правильне, приносить менше користі, ніж обґрунтована думка, навіть якщо вона хибна, але може бути проаналізована, вивчена й виправлена.

Як експерти, так і пересічні люди мають певні зобов’язання, коли мова йде про фахові помилки. Професіонали не повинні відрікатися від власних помилок, мають озвучувати їх перед аудиторією й показувати, що роблять, аби виправитися. Пересічні громадяни зі свого боку повинні обережніше просити фахівців робити прогнози й учитися розрізняти помилки та обман.

Насправді фахівці вивчають свої помилки, але не там, де громадськість це бачить. Звичайна людина не читатиме медичний журнал чи статистичний аналіз статті із соціології. Якщо чесно, я підозрюю, що більшість фахівців і науковців воліла б, аби пересічні люди цього не робили, бо не зрозуміють багато чого з прочитаного, тому спроби слідкувати за професійним обговоренням їх скоріше заплутають, а не щось роз’яснять.