Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Цей безкінечний потік новин і пов’язаний із ними інтерактив, власне, випереджає інтернет, кабельне і навіть звичайне телебачення. Уся ця історія почалася на радіо. Точніше, люди вперше поринули в безкінечні балачки й новини саме на радіо, яке начебто мало бути знищене телебаченням у 1960-х, але зрештою в нього відкрилося друге дихання наприкінці ХХ століття.

Поки багато професіоналів звинувачують інтернет у напливі «розумників», що читають їм лекції в їхніх же кабінетах, інші фахівці нарікають на цілодобовий потік новин, який стрімко поглинає людей, адже вони не можуть сприймати інформацію з такою швидкістю. Як і у випадку з інтернетом, у таких звинуваченнях теж є сенс. Американці нині дивляться новини, наче перебувають у ситуативній кімнаті Білого дому і їм важлива кожна нова дрібка інформації, бо вони особисто зараз будуть телефонувати з наказом почати війну. (CNN відсилається до такого марнославства глядачів, називаючи свій вечірній випуск новин «ситуативною кімнатою»).

Проте це не пояснює, чому американці помилково думають, що знають більше, ніж фахівці з цілої низки питань, що з’являються в них на екранах. Треба поглянути ближче на стосунки громадськості із медіа, які склалися після 1970-х. Десять років Вотерґейту, стаґфляція та поразка у В’єтнамі — це початок нової епохи не лише тому, що саме тоді стали виникати нові технології на зразок кабельного телебачення, але й через те, що ці процеси збіглися з наростаючим колапсом довіри до уряду та інших установ в американському суспільстві. Становлення нових медіа та спад довіри рівною мірою пов’язані зі смертю фаховості.

Очікувалося, що в 1950-х телебачення замінить більшість радіопрограм. Утім, АМ радіо домінувало в музиці й спорті, будучи доступним, але з дещо шиплячим, неідеальним звучанням. Ця нижча якість звуку не могла здолати очевидну проблему людини, яка має два вуха, а тому віддає перевагу стерео. FM-радіо давало кращий звук: як обіцяв гурт Steely Dan у своєму хіті під назвою «FM», «шумів не буде зовсім». Проте FM-станції мали менше слухачів, ніж AM, аж до 1978 року. Тим часом телебачення з його здатністю додавати візуальні елементи до репортажів, прибрало до рук новини та інші сфери життя американського суспільства, які колись висвітлювалися на радіо.

Однак радіо не вмерло. Воно запропонувало, особливо на АМ, те, що телебачення зробити не могло — інтерактивний формат. Відносно не обмежена ефірним часом і дешева у виробництві ідея розмовного радіо була простою: дайте ведучому мікрофон, натисніть кнопку запису й приймайте дзвінки від людей, які хочуть побалакати про новини й висловити власну думку. Маючи в конкурентах телебачення та багатший звук FM, для радіостанцій, що шукали доступних програм, це був очевидний вибір.

Розмовне радіо мало неймовірні політичні наслідки, і саме воно підготувало ґрунт для нападів на усталені знання. Пізніше ця тенденція розквітла в соцмережах. Ніхто не зробив більше для становлення розмовного радіо, ніж Раш Лімбо, який у 1980-х створив альтернативу все ще консервативному світові з педантичними ранковими теленовинами щонеділі. Лімбо не був першим: ток-шоу на радіо існували в США принаймні з 1950-х, коли вони переважно транслювалися ввечері або вночі. Проте він зробив дещо унікальне, позиціонуючи себе як джерело правди, що протистоїть решті американських медіа.

За кілька років після перших ефірів Лімбо почули на понад шести сотнях станцій по всій країні. Він розказував своїм слухачам, що преса та телеканали змовилися, сформувавши ліберальну камеру відлуння, і крім того вони явно виступають за адміністрацію президента Білла Клінтона. Не всі ці звинувачення були справедливими, але не всі й хибними. Лімбо вдавалося викривати випадки упереджень, трансльованих усталеними медіа щодня, і їх було немало. З трьома годинами ефірного часу поспіль Лімбо мав таку перевагу, яка телебаченню й не снилась аж до появи кабельних телеканалів.

Лімбо та інші ведучі розмовних програм сформували національну базу прихильників, дозволяючи їм дзвонити й висловлювати власну позицію. Ці дзвінки ретельно перевірялися; за словами директора однієї радіостанції з мережі Лімбо, дзвінки фільтрували, бо Раш відчував, що не дуже вправний у дискусіях. Утім, сама дискусія була ціллю: метою було створити відчуття спільноти серед людей, які й так одне з одним погоджувалися. Згодом інтернет узяв на себе таке формування мережі серед людей, що відкидали класичні медіа, але цей феномен зародився саме на радіо.