Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Інтерактивність впливає й на те, які новини обираються для ефіру, і це може змусити декого благати, аби повернулися часи корпоративного редакторського контролю. Коли Dallas Morning News у 2015 році винаймали нового редактора, вони звернулися до Майка Вілсона, журналіста з новинного сайту FiveThirtyEight, що спеціалізувався на журналістиці даних, а не на сенсаційних новинах. «Гадаю, нам треба позбуватися застарілих припущень про те, що потрібно нашим читачам», — сказав Вілсон в інтерв’ю після того, як погодився на нову роботу.

Нам просто треба більше брати до уваги бажання аудиторії. Думаю, що традиційно газети формували порядок денний і казали читачам, що, на нашу думку, вони хочуть знати. Я вважаю, що час трохи спуститися з цієї гори й спитати в людей, залучити їх трошки більше до розмови. [88] Процитовано в Бенджаміна Маллен, «Викуп наносить удар по Dallas Morning News», Poynter.org, 7 липня 2015 року.

Більші видання також із цим погоджуються. «Як можна стверджувати, ніби вам байдуже, що думають споживачі? — казав у 2015 році Алан Мюррей, що керує відділом онлайн-новин у Wall Street Journal. — Ми дуже переймаємося думкою наших читачів. Але вони теж переймаються нашими редакторськими судженнями, тому ми завжди намагаємося тримати баланс». [89] Процитовано в Джеремі Пітерза, «Деякі газети, які слідкують за читачами онлайн, змінюють тематику», New York Times online, 5 вересня 2010 року.

Журналісти та редактори клянуться, що не дозволяють аудиторії впливати на те, які новини обирають і як про них розказують, але в це важко повірити. У звіті 2010 року видання New York Times намагалося зберегти обличчя, описуючи, як ретельно Washington Post та інші газети слідкують за власним інтернет-трафіком: «Доступність цієї технології не стільки змушує редакторів потурати найпримітивнішим інтересам читачів, сприяючи упередженому оцінюванню новин, скільки призводить до радикальніших рішень про те, як писати про певну тему так, щоб вона видавалася привабливішою для онлайн-аудиторії». [90] Пітерз, «Деякі газети, які слідкують за читачами онлайн, змінюють тематику». Читачі Washington Post, як гордо йдеться в цій статті, менше цікавилися британськими виборами 2010 року, аніж кроксами (отими потворними капцями), але це не змусило видання змінити свою тематику. Це, звісно, відрадно чути, але трохи бентежить, що взагалі треба було озвучувати таке запевнення.

Судячи з обізнаності аудиторії щодо основних питань, читачі радше потребують не детальних статей, а базової інформації, включно з тим, щоб часом друкувати карту з позначкою «Ви перебуваєте тут». Складно уявити видання в умовах менш конкурентного та інтенсивного ринку, яке питало б читачів, про що вони хотіли б дізнатися, як це відбувається зараз. Це було питанням часу, поки все поміняється місцями й журналісти почнуть цікавитися в аудиторії, що та хоче прочитати, замість того, щоб інформувати людей про те, що їм треба знати.

Таке змішування розваг, новин, фахових коментарів і громадської участі створює хаотичну кашу, яка не стільки інформує про щось людей, скільки викликає ілюзію про інформування. Так само, як від гортання безкінечних інтернет-сторінок у користувачів складається враження, що вони чогось навчаються, і від перегляду незліченних годин телепрограм і прокручування сотень заголовків народжується обиватель, який уважає (помилково), що розуміє новини. Ба гірше — його щоденна взаємодія зі стількома медіа призводить до того, що така людина не хоче дивитися нічого, що вимагає більше часу або просто не є достатньо забавним.

Таке перевантаження інформацією не тільки спантеличує звичайних людей. Професіонали, які ретельно вивчають новини й стараються бути критичними споживачами, також потопають у даних. У 2015 році National Journal провів опитування серед так званих вашингтонських інсайдерів. Респонденти переважно складалися з працівників конгресу, урядових чиновників і професіоналів у сфері політики. Їх запитали про те, звідки вони дізнаються новини. Згідно з дослідженням, для цих інсайдерів стало легко, як ніколи, отримувати інформацію, але важко, як ніколи, розуміти її. Професіонали у Вашингтоні, як ніхто інший, були «дещо паралізовані» напливом інформації, який позбавляв їх «упевненості в окремих джерелах і даних». [91] National Journal Group, «Вашингтон в інформаційну епоху», 2015, Вашингтон.

Якщо професійні політики та чиновники у Вашингтоні не можуть зрозуміти новини, то як же їх зрозуміти іншим? У кого є достатньо часу, щоб усе це посортувати? Сама стаття National Journal теж зауважила цей брак часу, указавши, що прочитання результатів дослідження має забрати близько сорока п’яти хвилин, але проглянути його можна за двадцять. Іронія в тому, що це рівною мірою очевидно і бентежно.