Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Утім, стривайте. Може, той чоловік алкоголік і лається, бо злиться через те, що не втримав ящик і розлив пиво. А може, він виступає за тверезість і сам гепнув пиво об підлогу, проклинаючи його мерзенне існування. Існує ймовірність, що той чоловік тримається за ногу й стрибає, бо походить із малознаного племені у віддаленій канадській Арктиці, де обличчя людей увесь час закриті капюшонами, тому вони виражають смуток (або радість чи злість), тримаючись за ногу й стрибаючи. А може, то іноземець, який думає, що певні лайливі англосаксонські слова насправді означають: «Допоможіть, я упустив ящик пива собі на ногу».

Ось де нам знадобиться принцип простоти. Будь-яке із цих дивних і дуже малоймовірних припущень може виявитися правдою, але було б нерозумно відразу починати з надто складних теорій, коли в нас є зрозуміліше та притомніше пояснення, яке не треба довго шукати. Ми не маємо жодного уявлення, чи цей чоловік тверезий, чи п’яний, чи він із Канади, чи з Клівленда і чи англійська є його рідною мовою. Звісно, можна з’ясовувати, чи котресь із цих припущень правдиве, але починати з таких гіпотез суперечило б законами логіки та людського досвіду.

Якщо теорії змови настільки складні й сміховинні, то чому ж до них так тягне людей у багатьох суспільствах? Це правда: теорії змови є й були дуже популярними протягом століть. Сучасна Америка не виняток. Так, у 1970-х письменник Роберт Ладлам управлявся в створенні подібних теорій змов у своїй суперпопулярній серії романів, включно з романом про змову політичних убивць, які знищили президента Франкліна Рузвельта. («Стривайте, — скажете ви, — але ж Рузвельта не вбивали». Авжеж ). Ладлам продав мільйони книжок і придумав суперубивцю Джейсона Борна, який був головним героєм цілої низки прибуткових фільмів у ХХІ столітті. Книжки, фільми й телешоу про теорії змови — від «Маньчжурського кандидата» в 1960-х до серіалу «Цілком таємно», знятого через тридцять років — мали мільйони прихильників.

У сучасній американській політиці теорій змов більш ніж достатньо. Президент Обама — мусульманин під прикриттям, народжений в Африці. Президент Буш причетний до теракту 11 вересня. Королева Англії — наркодилерка. Уряд США розпилює літаками в повітрі хімікати, щоб керувати розумом людей. Євреї контролюють усе, крім того, що контролюють вихідці із Саудівської Аравії та швейцарські банкіри.

Одна з причин, чому нам усім так подобаються якісні конспірологічні трилери, полягає в тому, що вони звертаються до нашого почуття героїзму. Смілива людина проти величної змови, сили зла проти простої людини — цей сюжет старий, як і самі легенди про героїв. В американській культурі особливо популярна ідея про здібного любителя (на противагу експертам та еліті), який здатен перехитрити цілі уряди чи навіть більші організації й здобути перемогу. Джеймс Бонд не боровся проти суперзмовницької організації Spectre, аж поки британський письменник Ян Флемінґ, коли його романи стали рухатись у напрямку Голлівуду й американської аудиторії, не зрозумів, що головному героєві треба протистояти чомусь більшому, аніж просто комунізм.

Проте важливіше та дотичніше до теми смерті фаховості те, що теорії змови глибоко приваблюють людей, яким важко зрозуміти складний світ і які не мають терпіння на менш драматичні пояснення. Подібні теорії також апелюють до надмірної самовпевненості: є люди, які радше повірять у складну нісенітницю, аніж приймуть той факт, що не здатні чогось зрозуміти або що якісь питання поза межами їхніх розумових здібностей чи навіть є наслідком їхніх дій.

Теорії змови — це також спосіб для деяких людей уписати події, що їх лякають, у певний контекст і надати їм якогось значення. Без притомного пояснення того, чому з невинними трапляються жахливі речі, ці люди були б змушені прийняти такі ситуації просто як випадкову жорстокість байдужого всесвіту чи неосяжного божества. Це страшне відчуття. Такі думки можуть навіть викликати екзистенційний відчай, який, наприклад, змушує героя класичного роману ХІХ століття «Брати Карамазови» зробити знамениту заяву: «Якщо страждання дітей пішли на поповнення суми страждань, що була необхідна для купівлі істини, то я стверджую заздалегідь, що вся істина не варта такої ціни».

Єдиний вихід із цієї дилеми — уявити світ, у якому в усіх проблемах винні впливові люди, що могли б запобігти стражданням. У такому світі невиліковна хвороба коханої людини — це не природна подія, а наслідок лиходійства промисловості чи уряду. Якщо стала відомою жахлива поведінка знаменитості, то це не доказ того, що той, ким ми захоплювалися, виявився поганим, а спланований наклеп на улюбленого героя. Навіть поразка нашої спортивної команди може виявитися змовою. («Я не хочу, аби Buffalo Bills виграли суперкубок, — каже головний злодій у «Цілком таємно» в серії 1996 року. — Поки я живий, цього не станеться»). Хай про що йдеться, завжди винен хтось , бо інакше лишалося б звинувачувати тільки Господа, чистий випадок чи самих себе.