Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Саме так, наприклад, пішло шкереберть дослідження 2014 року, присвячене ставленню до геїв. Студент заявив, що знайшов беззаперечні докази того, що коли опоненти одностатевих шлюбів обговорювали це питання з власне геями, то були більш схильні змінити свою думку. Такі результати засвідчив викладач Колумбійського університету, що підписався під дослідженням як співавтор. Це був визначний результат, який по суті підводив до висновку, що притомних людей можна переконати перестати бути гомофобами.

Єдина проблема була в тому, що молодий амбітний дослідник підтасував дані. Дискусій, які він начебто проводив, ніколи не було. Коли це з’ясували інші науковці й забили тривогу, викладач Колумбійського університету відкликав статтю. Студент, якого чекало яскраве майбутнє на кафедрі Прінстона, утратив роботу.

Чому ж викладачі та рецензенти, які мали слідкувати за студентом, відразу не помітили шахрайства? Через підтверджувальне упередження. Як пізніше писала журналістка Марія Коннікова в New Yorker, науковий керівник того студента зауважив, що останньому хотілося вірити таким результатам. Він та інші науковці хотіли , щоб результати виявилися правдивими, а тому були менш схильні піддавати сумнівам методологію, що дала такі відповіді. «Коротко кажучи, підтверджувальне упередження, яке набирає особливу силу, коли йдеться про суспільні питання, могло підштовхнути науковців не помітити сумнівність дослідження», — писала Коннікова в огляді цієї справи. [22] Марія Коннікова, «Як дослідження про гей-шлюби пішло не так», New Yorker online, 22 травня 2015 року. Звісно, саме ентузіазм щодо теми дослідження зробив його таким популярним, бо науковці, сподіваючись продовжити працювати над нею, виявили шахрайство лише тоді, коли заглибились у деталі статті, яка вже начебто дійшла бажаного висновку.

Саме тому вчені за можливості не раз повторюють експерименти, а потім віддають свої результати на рецензування іншим науковцям. Процес рецензування (якщо він ефективний) закликає колег фахівця поводитися як cуворі, хоч і з добрими намірами, адвокати диявола. Зазвичай має місце «подвійне сліпе» рецензування, а це значить, що дослідник і рецензенти анонімні. Так робиться, щоб запобігти особистим чи інституційним упередженням.

Це неоціненний процес. Навіть найчесніший і найсвідоміший науковець чи дослідник потребує перевірки від менш залученої в результат проекту людини. Пропозиція книжки, яку ви зараз читаєте, теж пройшла рецензування: це не означає, що науковці, які її читали, з нею погоджуються, але їх попросили розглянути наведені аргументи й висловити свої заперечення чи поради. Рецензентами частіше бувають старші експерти, бо вмінню знайти докази, що суперечать чи піддають сумніву гіпотезу, треба довго вчитися. Науковці та дослідники намагаються опанувати цю головну навичку протягом тривалого часу.

Такі рецензії невидимі звичайним людям, бо їх дають до публікації фінального продукту. Громадськість дізнається про цей процес, лише коли щось іде не так; а якщо виникають проблеми з рецензуванням, може посипатись усе. Увесь процес, що мав би перевірити якість дослідження, може перетворитися на фальшивку, взаємну похвалу, зведення рахунків, фаворитизм і на всю ту негідну поведінку, властиву людям. У випадку із дослідженням ставлення до гей-шлюбів система спрацювала і шахрайство викрили, але вже після публікації статті.

Проте в сучасному неакадемічному світі аргументи та обговорення не підлягають зовнішньому рецензуванню. Факти подаються так, як людям зручно. У такий спосіб підтверджувальне упередження робить спроби притомних суперечок виснажливими, бо веде до беззаперечних аргументів і теорій. Сама суть підтверджувального упередження в тому, щоб відкинути всі суперечливі докази, бо мій аргумент завжди є правилом, а ваш — це помилка або виняток. Із такою логікою неможливо сперечатися, бо люди вважають, що ніколи не помиляються.

Ще одна проблема полягає в тому, що звичайні люди ніколи не знали основ наукового методу або забули про них. Це набір кроків, що ведуть від загального питання до гіпотези, тестування та аналізу. І хоча люди зазвичай використовують слово «доказ», вони схильні мати на увазі «те, що я вважаю правдою», а не «те, що було перевірено на правдивість за загальноприйнятими правилами».

Звісно, тут уже звичайні люди можуть почати опиратися цим інтелектуальним витребенькам. Нащо пересічній людині вся ця наукова свідомість? Завжди існує здоровий глузд. Чому ж його недостатньо?