Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Проблема в тому, що деградацію дискусій та обговорень не можна звести лише до помилок найменш розумних серед нас. Усі ми стаємо жертвами цілої низки проблем, наприклад, намагаючись розв’язати суперечки та питання так, щоб мати кращий вигляд перед друзями та самим собою. Цю рису самомилування підживлюють багато чинників, що призводять до смерті фаховості: вища освіта, медіа, інтернет тощо. Перешкоди на шляху до кращої комунікації між фахівцями та звичайними громадянами можна подолати за допомогою освіти, точності та чесності, але тільки якщо ми знатимемо, що саме нам заважає.

Розгляньмо спершу найболісніший варіант. Можливо, фахівцям важко говорити з обивателями, бо звичайні громадяни просто нерозумні. Може, інтелектуальна прірва між освіченими елітами та простими людьми настільки величезна, що з такої дистанції вони справді здатні лише кидатися взаємними образами. Можливо, розмови та обговорення не вдаються, бо одна зі сторін або й обидві просто недоумкуваті.

Такі слова не сприяють примиренню. Нікому не подобається, коли його називають тупим: це упереджене, грубе слово, що означає не лише брак розуму, а й уперте невігластво аж до аморальності. (Я використовував його частіше, ніж було треба. Імовірно, ви теж). Можете називати людей, із якими не погоджуєтеся, погано поінформованими, такими, що помиляються чи як завгодно інакше. Але не називайте їх тупими.

На щастя, використовувати слово «тупий» не лише грубо, а й неточно. Як не вимірюй, а сучасні американці розумніші чи принаймні не менш інтелектуально розвинені, ніж кількадесят років тому. Початок ХХ століття не був золотою добою освіти й культури. У 1943 році вступники в коледж (із-поміж яких лише шість відсотків змогли перелічити тринадцять колоній США) називали першим американським президентом Авраама Лінкольна, який «морив /sic/ рабів». Ознайомившись із цими результатами, видання New York Times зробило перерву в репортажах про Другу світову війну, щоб поголосити про «приголомшливо неосвічену молодь». [13] Див. Девід Даннінґ, «Усі ми впевнені ідіоти», Pacific Standard онлайн, 27 жовтня 2014 року.

Абсолютно інше питання, чи люди ХХІ століття встигають долати прірву між власною освітою та швидкістю освітніх реформ. Як у 1910 році, так і в 2010-му школярі вчились обраховувати сторони трикутника, але сьогоднішні учні мають застосовувати ці знання, щоб осягнути існування постійної міжнародної космічної станції, тоді як їхні прапрадіди, імовірно, ніколи не бачили автомобіля, не кажучи вже про літак. І ніщо не вбереже нас від свідомої байдужості в будь-яку епоху. Жодна освіта не змусить людей знати ім’я свого депутата, якщо їм усе одно.

Навіть після всього сказаного проблема, що принаймні деякі люди вважають себе розумними, якщо насправді це зовсім не так, нікуди не зникає. Усі ми потрапляли в пастку на якійсь вечірці чи за вечерею, коли найменш поінформована людина бере слово, не сумніваючись у власних знаннях, і впевнено читає лекцію, сповнену помилок і дезінформації. Вам не здається: люди справді активно й самовпевнено висловлюються на теми, про які дуже мало знають, і наука нарешті розгадала причини такої поведінки.

Такий феномен називається ефектом Даннінґа—Крюґера на честь Девіда Даннінґа та Джастіна Крюґера — психологів, які працювали в Корнелльському університеті й описали це явище в знаковому дослідженні 1999 року. Загалом ефект Даннінґа—Крюґера можна описати так: що людина обмеженіша, то впевненіша в тому, що не тупа. Даннінґ і Крюґер тактовно називають таких людей некомпетентними та некваліфікованими. Але це не змінює основний результат дослідження: «Вони (тобто ті люди) роблять помилкові висновки й ухвалюють невдалі рішення, але їхня некомпетентність не дозволяє цього усвідомити». [14] Джастін Крюґер і Девід Даннінґ, «Некомпетентні та не знають про це: як труднощі в розпізнаванні власної некомпетентності призводять до роздутої само­оцінки», Journal of Personality and Social Psychology 77(6), грудень 1999, 1121–1122.

Задля справедливості варто сказати, що всі ми схильні себе переоцінювати. Спитайте людей, як вони оцінюють власні навички в певних сферах, і ви зіткнетеся з «ефектом вище середнього», коли всі думають, що вони... десь вище середнього. Як сухо зауважують Даннінґ і Крюґер, «такий результат кидає виклик описовій статистиці». Утім, ця людська схильність настільки всім знайома, що гуморист Ґаррісон Кейллор у своєму радіошоу «Компаньйони» створив ціле містечко, присвячене такому ефекту — уявне місто Лейк-Вобеґон, де «всі діти вище середнього».