Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

По-друге, фахівці помиляються, але вони припустяться помилки зі значно меншою ймовірністю, ніж пересічна людина. Професіонали та звичайні люди відрізняються тим, що фахівці набагато краще знайомі з труднощами власної професії. Як колись казав видатний фізик Вернер Гайзенберґ, «фахівець — це той, хто знає найгірші помилки, яких можна припуститись у його сфері, і те, як їх уникнути». (Його колега Нільс Бор говорив дещо інакше: «Фахівець — це той, хто припустився всіх можливих помилок у власній вузькій сфері»).

Обидві ці думки мають допомогти нам зрозуміти, чому згубна ідея про те, що будь-хто може бути фахівцем, настільки небезпечна. До певної міри це правда, що кожен, хто має певні навички, може здобути спеціалізовані знання, якими інші в більшості обставин муситимуть керуватися. Проблеми виникають тоді, коли люди починають думати, що трохи знань — це вже фаховість. Між любителем, який багато знає про військові кораблі, начитавшись довідника «Бойові кораблі Джейна», і справжнім фахівцем з можливостей військових суден різних країн дуже тонка грань, але вона все-таки існує.

Знати щось не означає це розуміти. Розуміння не те ж саме, що аналіз. Фаховість — це не інтелектуальна гра фактами. І хоча фахівці-самоучки існують, вони рідкісні винятки. Набагато частіше трапляються люди, що хочуть швидко увійти в якусь складну галузь, але не мають поняття про те, наскільки вбогі їхні спроби. Такі особи наче посередні співаки в караоке, які думають, що можуть перемогти в наступному «Голосі країни», або любителі гольфу, які вважають, що можуть стати професіоналами. Коли вам щось удається, це не означає, що ви можете стати надійним джерелом порад чи знань у цій темі. (Зауважте, що ті самі люди, які вважають, що можуть стати співаками, ніколи не думають, що здатні вчити когось вокалу).

Через брак усвідомлення меж власних можливостей виникають незручні розмови між фахівцями та обивателями. Так, кілька років тому мені зателефонував чоловік і наполягав, що має важливі напрацювання, які можуть знадобитись нам у коледжі військово-морських сил США. Його до мене направив мій колишній студент з іншого університету, і той чоловік дуже хотів, щоб я прочитав важливу статтю про Близький Схід. Я спитав, хто її написав. Чоловік відповів, що сам є автором. Він був бізнесменом і багато читав. Я спитав, чи в нього є якась освіта в цій галузі, чи їздив він у цей регіон, чи може читати мовами Близького Сходу. Співрозмовник зазначив, що не має такого досвіду, і додав: «Але, зрештою, можна стати фахівцем, читаючи одну книжку на місяць, чи не так?».

Ні, не так.

Американська культура живить романтичні уявлення про мудрість простої людини чи здобутки геніїв-самоучок. Такі о брази породжують приємні соціальні фантазії про те, як звичайні люди своєю чистотою та винахідливістю перемагають пихатих професорів чи зубріїв-ботаніків.

В американській масовій культурі, особливо в кіно, є багато прикладів, що зображають талановитих молодих людей, яким удалося перехитрити бізнесменів, університети та навіть уряди. Наприклад, у 1997 році Бен Аффлек і Метт Деймон написали сценарій фільму «Розумник Вілл Гантінґ» про прибиральника, який виявився прихованим генієм. У класичній сцені Метт Деймон перемагає зніженого студента університету Ліги Плюща, гиркаючи йому в барі з простим, робочим бостонським акцентом:

Ти першокурсник. Ти щойно закінчив читати якогось історика-марксиста — мабуть, Піта Ґаррісона. Ти вже приймеш це все на віру, поки доберешся до Джеймса Лемона. Потім балакатимеш, що економіка Вірджинії та Пенсильванії була підприємницька й капіталістична в 1740 році.

Так триватиме до наступного року. Потім дійдеш до нудотного Ґордона Вуда, розводячись про щось на зразок передреволюційної утопії та вплив військової мобілізації на формування капіталу... Ти взяв це з Вікерза, «Робота в графстві Ессекс», сторінка 98, еге ж? Ага, я теж це читав. Збираєшся повторити це все для нас? Чи, може, маєш якісь власні думки щодо цього?

Ти викинув 150 штук на /нецензурне слово/ освіту, яку можна було здобути за долар і п’ятдесят центів, заплативши штраф за те, що не здаси вчасно книжки в громадську бібліотеку.

Потім хлопець вступає в дискусію із психотерапевтом про роботи Говарда Зінна та Ноама Хомського. Неприродні й тупуваті, ці моменти, проте, резонували з глядачами того часу. Деймон та Аффлек отримали Оскари за сценарій і, безсумнівно, надихнули принаймні деяких глядачів на те, що читати книжки — це майже те саме, що ходити в школу.