Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Зрештою, фаховість важко визначити, а професіоналів часом складно відрізнити від дилетантів. Проте ми маємо бути здатні відрізняти тих, що просто проходили повз і мають якесь поверхове знайомство з темою, від людей із безумовними знаннями. Ніхто не знає все, і спеціалісти усвідомлюють це краще за інших. Але освіта, підготовка, практика, досвід і визнання колегами з тієї самої галузі мають нам дати хоча б приблизні орієнтири, як відрізнити фахівців від решти суспільства.

Одна з причин, чому фахівці та обивателі завжди так бісили одне одного, полягає в тому, що вони — люди. Так, споживаючи та інтерпретуючи інформацію, і ті, й інші стикаються з однаковими проблемами. Навіть найосвіченіші люди можуть припускатись елементарних помилок в аргументації, тоді як менш розумні ігнорують обмеження власних здібностей. Чи ви фахівець, чи обиватель, ваш мозок працює (а іноді не працює) однаково: ми чуємо те, що хочемо, і заперечуємо факти, які нам не подобаються. Саме про ці проблеми ми поговоримо в наступному розділі.

Розмова у ХХІ столітті часом виснажлива й часто доводить до божевілля, і йдеться не лише про дискусії між фахівцями та обивателями, а й між усіма іншими. Якщо в минулій епосі забагато честі було спеціалістам, то сьогодні ніякої поваги немає ні до кого. Навіть серед простих людей у щоденному спілкуванні суперечки та дискусії перетворилися на виснажливий обмін запереченнями, випадковими псевдофактами із ненадійних джерел, і мало хто з учасників дійсно розуміє, про що йдеться. Роки кращої освіти, вільніший доступ до даних, зростання ролі соціальних мереж і зменшення бар’єрів на шляху до публічності мали б покращити нашу здатність до дискусій та ухвалення рішень. Натомість такий хід подій, здається, лише погіршив ситуацію.

Громадські дискусії на будь-яку тему перетворилися на окопну війну, де найважливіша ціль полягає в доведенні неправоти іншої людини. Обговорення значних розбіжностей у поглядах деградувало до слабеньких шкільних дебатів, мета яких у перемозі, а факти виставляються, як фігури на дошці. Водночас не йдеться про гру в шахи: факти вибивають із дошки, наче грають у Чапаєва. Як у легендарній сцені з «Клініки суперечок» Монті Пайтона, ми просто намагаємося перебити останнє слово опонента. («Це не суперечка», — каже розгніваний клієнт професіоналу із суперечок. «Так, це вона», — відповідає той. «Ні, не вона! Це просто протиріччя!» — «Ні!» — «Так!»).

І ось ми підійшли до очевидної та універсальної проблеми — ви та я. Або, точніше, до мого та вашого ходу думок. Багато наук — від біології до соціальної психології — доводять те, що ми ведемо невтомну боротьбу, намагаючись зрозуміти одне одного.

Усі ми маємо невід’ємну природну схильність шукати докази, які перетинаються з нашими поглядами. Наш мозок просто так улаштований: саме тому ми сперечаємося навіть тоді, коли не мали б. А відчуваючи соціальну чи особисту загрозу, ми сперечаємося до посиніння. (Мабуть, в епоху інтернету й соціальних мереж правильніше буде сказати «до оніміння пальців»). Фахівці не виняток. Як і всі решта, ми віримо в те, що хочемо.

В особистому житті ми схильні бути трохи поступливішими, бо, будучи соціальними створіннями, від найближчих хочемо прийняття та любові. У найближчих соціальних колах більшість із нас бачить себе розумними та надійними. Більше того, ми бажаємо, щоб й інші вважали нас такими. Хочемо, щоб нас поважали та сприймали серйозно. На практиці це означає, що ми не бажаємо, аби хтось думав, що ми тупі, тому прикидаємося розумнішими, ніж є насправді. Згодом навіть самі починаємо в це вірити.

Звісно, основна проблема в тому, що деякі люди просто не надто розумні. Як буде видно пізніше, найбільш переконані у власній правоті мають найменше підстав для такої самовпевненості. Але звести природу сучасних емоційних суперечок лише до того, що люди тупі, було б надто просто. (Проте це не означає, що таке твердження є абсолютно неправдивим). Більшість людей усе-таки не настільки інтелектуально обмежена: принаймні якщо зважати на базові показники на зразок грамотності чи шкільного атестата.