Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

Обидві сторони ілюструються у випадку з клієнтом-заїкою міс Блек, про якого ми згадували раніше під час обговорення гри «Бідність». Цей чоловік грав у класичну форму «Дерев’яної ноги». Він був не в змозі знайти роботу, вважаючи, що це наслідок його заїкання. Єдина робота, яка його цікавила, – це робота продавця. Як вільний громадянин, він мав право шукати роботу в будь-якій сфері, та оскільки він був заїкою, то його вибір порушив деякі питання щодо чистоти його мотивів. Реакція агентства на спроби міс Блек зупинити цю гру була дуже несприятливою для неї.

Гра «Дерев’яна нога» є особливо згубною в клінічній практиці, адже пацієнт може знайти лікаря, який грає в ту саму гру, і тоді прогрес стане неможливим. Це відносно легко організувати у випадку з «Ідеологічними скаргами»: «Чого ви очікуєте від людини, яка живе в такому суспільстві, як наше?» Один пацієнт поєднав цю позицію з «Психосоматичними скаргами»: «Чого ви очікуєте від людини з психосоматичними симптомами?» Він знаходив психотерапевтів, які допомагали з однією його скаргою й відмовлялись слухати іншу, але жоден із них не давав йому можливості насолодитись обома скаргами водночас, прийнявши або відкинувши обидві скарги. Таким чином він довів, що психіатрія не може допомогти людям.

Серед скарг, які пацієнти використовують для виправдання симптоматичної поведінки, зустрічаються скарги на застуду, травму голови, ситуаційний стрес, стрес від сучасного життя, американську культуру й економічну систему. Освічений гравець не зіштовхується з труднощами у пошуках авторитетів, які підтримають його. «Я п’ю, бо я ірландець». «Цього б не сталося, якби я жив у Росії чи на Таїті». Справа в тому, що пацієнти у психіатричних лікарнях Росії і Таїті не відрізняються від пацієнтів у психіатричних лікарнях США [40] Berne, E. «The Cultural Problem: Psychopathology in Tahiti». American Journal of Psychiatry . 116: 1076–1081, 1960. . Особливі скарги на кшталт «Якби не вони» або «Вони мене підвели» варто ретельно аналізувати та оцінювати в клінічній практиці, а також у соціальних науково-дослідницьких проектах.

Більш витонченими є такі скарги: Чого ви очікуєте від людини, яка (а) виросла в неповній родині; (б) є невротиком; (в) лікується у психоаналітика або (г) страждає від алкоголізму? Після цих скарг з’являється твердження «Якщо я перестану робити це, я не зможу проаналізувати себе й мені не стане краще».

Протилежною грою до «Дерев’яної ноги» є «Рикша» із тезою «Якби в нашому місті були рикші (качкодзьоби; дівчата, що розмовляють давньоєгипетською мовою), я ніколи б не втрапив у цю халепу».

Антитеза. Анти-«Дерев’яна нога» є легкою, якщо терапевт може чітко відрізнити власного Батька від Дорослого та якщо терапевтична мета зрозуміла для обох сторін.

Батько психотерапевта може бути або хорошим, або суворим. Як «хороший» Батько, він може прийняти скаргу пацієнта, особливо, якщо вона відповідає його поглядам, але з деякою зневагою, що людина не несе відповідальності за свої дії, поки вона не завершила своє лікування. Як суворий Батько, він може відхилити скаргу пацієнта або вступити з ним у поєдинок. Обидва ставлення вже знайомі гравцеві в «Дерев’яну ногу», тому він знає, як отримати максимальне задоволення від кожного з них.

Як Дорослий, терапевт відхиляє обидві можливості. Коли пацієнт запитує «Чого ви очікуєте від невротика?» (або скаржиться на будь-що інше), відповідь є такою: «Я нічого не чекаю. Питання в тому, чого ти сам від себе очікуєш?» Єдина вимога полягає у тому, щоб пацієнт серйозно відповів на це запитання, а єдина поступка, яку можна допустити в цьому випадку, – це дозволити відповісти на таке питання за певний період часу: десь від шести тижнів до шести місяців, залежно від стосунків між ними та підготовки пацієнта.

Психіатр має найліпші й, мабуть, виняткові можливості для адекватного вивчення ігор, але, на жаль, у більшості випадків має справу з людьми, ігри яких призводять до халеп. Це означає, що ігри, які пропонуються для клінічного дослідження, є здебільшого «поганими». А оскільки за визначенням – це ігри, засновані на прихованих транзакціях, усі вони повинні мати елемент експлуатації. З цих двох причин (практичних, з одного боку, і теоретичних – з іншого) пошук «хороших» ігор стає складним завданням. «Хорошу» гру можна описати як гру, чиє значення для суспільства переважує складність її мотивів, особливо якщо гравець мириться з цими мотивами без цинізму. Тобто «хороша» гра – це гра, яка сприяє благополуччю інших гравців і дозволяє ініціатору розкрити себе. Оскільки навіть у найкращих формах соціальної дії та організації значна частина часу приділятиметься іграм, варто старанно шукати саме «хороші» ігри. У цій книжці ви знайдете декілька прикладів таких ігор, але їх замало і їхній аналіз не досконалий. Вони включають: «Відпустку, яку провели на роботі», «Залицяльника», «Радий допомогти», «Звичайного мудреця» та «Вони пишатимуться тим, що знали мене».