Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

З іншого боку, до гри «Психіатрія» більш схильні пацієнти, яких раніше лікували менш компетентні фахівці. Кілька пацієнтів, наприклад, ретельно вибирали слабких психоаналітиків, переходячи від одного до іншого та демонструючи, що їх не можна вилікувати, і тим самим навчалися гостріших форм «Психіатрії». Як наслідок, навіть першокласному психотерапевтові стає складно відрізнити зерно від полови. Двостороння транзакція з боку пацієнта є такою:

Дорослий: «Я прийшов, щоб вилікуватись».

Дитина: «Ти ніколи мене не вилікуєш, але навчиш бути хорошим невротиком (тобто навчиш грати у „Психіатрію“ краще)».

У «Психічне здоров’я» грають так само. У цьому випадку твердження Дорослого таке: «Все покращиться, якщо я дотримуватимусь принципів психічного здоров’я, про які я читав або чув». Одна пацієнтка навчилася грати в «Психіатрію» в одного терапевта, у «Психічне здоров’я» – в іншого, а потім у результаті ще однієї спроби розпочала хорошу гру в «Транзакційний аналіз». Коли це з нею обговорили, вона погодилася припинити гру «Психічне здоров’я», але попросила дозволу грати у «Психіатрію», адже від цього вона почувалась комфортно. Транзакційний психолог погодився на це. Протягом декількох місяців вона продовжувала розповідати та інтерпретувати свої сни. Зрештою, можливо, з простої подяки, вона вирішила спитати, що з нею насправді відбувається. Вона серйозно зацікавилась транзакційним аналізом і досягла хороших результатів.

Варіантом «Психіатрії» є «Археологія» (назву люб’язно запропонував доктор Норман Рейдер із Сан-Франциско), де пацієнт виходить із того, що, тільки-но він дізнається, хто тримає руку на кнопці, все раптом покращується. Це призводить до того, що він постійно копирсається у своїх дитячих спогадах. Іноді терапевт може стати частиною гри «Критика», де пацієнт описує свої почуття в різних ситуаціях, а терапевт говорить йому, що з ними не так. Гра «Самовираження» поширена в деяких групах та ґрунтується на догмі «Почуття – це добре». Наприклад, пацієнтові, який використовує лайку, аплодують або принаймні хвалять. Однак підготовлена група викриє цю гру.

Деякі відвідувачі сеансів групової терапії навчаються швидко розпізнавати «Психіатрію» і кажуть новачкові про це, якщо вважають, що він грає у «Психіатрію» або «Транзакційний аналіз» замість використання процедур групи, щоб досягти розуміння ситуації. Жінка, яка перейшла з групи «Самовираження» у підготовлену групу в іншому місті, розповіла про інцест у її дитинстві. Замість страху, на який вона очікувала, розповівши історію, вона зіштовхнулась із байдужістю та розлютилась. Вона була вражена, дізнавшись, що група більше зацікавлена у її транзакційній люті, а не в інцесті. Вона розлючено сказала їм те, що, певно, вважала найобразливішим: те, що вони не фройдисти. Авжеж, сам Фройд ставився до психоаналізу більш серйозно та уникав цієї гри, кажучи, що сам не був фройдистом.

Нещодавно було досліджено новий варіант «Психіатрії» – «Скажи мені це», дещо схожий на розвагу «Двадцять питань». Вайт розповідає про сон або подію, інші, зокрема і психотерапевт, намагаються це інтерпретувати, ставлячи питання. Вайт відповідає на питання, інші продовжують запитувати, поки не знаходять питання, на яке Вайт не може відповісти. Тоді Блек відкидається на спинку крісла та з розумним поглядом каже: «Ага. Якби ти відповів на це питання, тобі стало б краще. Я зробив свою справу» (ця гра – далекий родич «А чому б тобі не – Так, але»). Деякі групи терапії займаються виключно цією грою. Вона може тривати роками з мінімальними змінами або прогресом. «Скажи мені це» дає Вайтові (пацієнтові) багато свободи. Наприклад, він може грати з усіма, вважаючи себе невиліковним, або грати проти всіх, відповідаючи на всі питання. У такому разі інші гравці швидко розлючуються, а він відповідає їм: «Я відповів на всі ваші запитання, а ви мене не вилікували, то що з вас взяти після цього?»

У «Скажи мені це» грають у школах, де учні знають, що «правильну» відповідь на відкрите питання, поставлене певним типом учителів, можна знайти не шляхом обробки фактичних даних, а припущенням однієї або декількох відповідей. Педантичний варіант зустрічається при вивчені давньогрецької мови. Учитель завжди виграє в учнів і може пошити їх у дурні, вказуючи на якусь неясну особливість тексту. У цю гру також часто грають під час вивчення івриту.

Теза. У своїй м’якшій формі теза «Тупоголова» така: «Я разом із вами сміюсь із власної недолугості та дурості». Серйозно стривожені люди, проте, можуть грати в гнітючий варіант гри, кажучи: «Я дурний, це факт, тому зробіть щось із цим». В обидва варіанти грають з депресивної позиції. «Тупоголову» варто відрізняти від «Тюхтія», де позиція є більш агресивною і незграбність є проханням про вибачення. Її також варто відрізняти від «Клоуна», що не є грою, а лише розвагою, яка посилює позицію «Я милий та незавадний». Критична транзакція у «Клоуні» для Вайта полягає у тому, щоб змусити Блека назвати його тупим або відреагувати так, щоб Вайт відчув себе таким. Отже, Вайт діє як Тюхтій, але не просить вибачення. Насправді прощення змушує його відчувати дискомфорт через загрозу його позиції. Або він поводиться як клоун, але не натякає, що жартує. Він хоче, щоб його поведінку сприймали серйозно, як свідчення дурості. Суттєва зовнішня перевага тут полягає ось у чому: що менше Вайт знає, то ефективніше може грати. Отже, в школі він не може вчитися, а на роботі – підвищувати кваліфікацію, щоб отримати підвищення. Він з дитинства знає, що всі будуть задоволені, доки він поводиться як дурень, незважаючи на жодні твердження про зворотне. Люди дивуються, коли у стані стресу Вайт перестає грати в гру і бути «наймолодшим» сином-дурником із казок.