Эрик Берн - Ігри, у які грають люди

Теза. Теза цієї гри була добре описана Генрі Міллером у книзі «Колос Марусійський»: «Ця подія, швидше за все, відбувалась того року, коли я шукав роботу без найменшого наміру знайти її. Пам’ятаю, як, незважаючи на своє складне становище, я навіть не намагався переглядати оголошення про вакансії».

Ця гра є одним із додатків до «Я тільки намагаюся допомогти тобі» (ЯТНДТ), в яку грають соціальні працівники, заробляючи цим на життя. У «Бідність» так само грають клієнти, які живуть у такий спосіб. Власний досвід автора в «Бідності» обмежений, але наведена нижче розповідь про одну з найвидатніших студенток автора ілюструє характер цієї гри та її місце в нашому суспільстві.

Міс Блек була соціальним працівником у благодійному агентстві, загальновизнаною метою якого була економічна реабілітація бідних, тобто допомога в пошуках роботи. Клієнти цього агентства постійно «досягали успіхів» згідно з офіційними повідомленнями, проте лише невелика кількість з них справді була «реабілітована». Стверджувалось, що це зрозуміло, адже більшість із них отримувала допомогу від держави протягом декількох років, переходячи від одного агентства до іншого, а іноді маючи справу з п’ятьма агентствами водночас. Простіше кажучи, таких людей сприймали як «складні випадки».

Міс Блек, отримавши підготовку в галузі аналізу ігор, незабаром зрозуміла, що її колеги з агентства постійно грають у гру ЯТНДТ, і її зацікавило, як на це реагують клієнти. Щоб це перевірити, вона щотижня запитувала своїх клієнтів, скільки вакансій вони насправді перевіряли. Вона хотіла дізнатись, що, хоча клієнти теоретично повинні були шукати роботу щодня, насправді вони докладали дуже мало зусиль, які здавалися символічними та сповненими іронії. Наприклад, один чоловік сказав, що він відповідає щонайменше на одне оголошення про роботу щодня. «І що ж це за робота?» – спитала вона. Він сказав, що хоче працювати продавцем. Її наступним питанням було: «Це єдиний вид оголошень, на які ви відповідаєте?» Він підтвердив це. Варто зауважити, що він був заїкуватим, тому не мав жодних шансів на успіх в обраній сфері. Приблизно в цей час її керівничка дізналася про те, що Блек ставить такі питання, та зробила їй догану за «надмірний тиск» на клієнтів.

Однак міс Блек вирішила йти далі та реабілітувати деяких клієнтів. Вона обрала працездатних людей, які не мали вагомих підстав, щоб продовжувати отримувати допомогу. Із цією вибраною групою вона поговорила про ігри ЯТНДТ та «Бідність». Коли вони були готові поступитись, вона сказала, що, якщо вони не знайдуть роботу, вона або перестане виплачувати їм допомогу, або переведе в інше агентство. Деякі з них майже відразу знайшли роботу, вперше за декілька років. Але вони були обурені її ставленням і тому написали скаргу на неї. Керівничка викликала міс Блек до себе та сварила ще серйозніше на тій підставі, що, хоча її колишні клієнти й працювали, вони не отримали «справжньої реабілітації» згідно з метою агентства. Керівничка сказала, що її робота в агентстві під загрозою. Міс Блек спробувала поцікавитись, що означає «справжня реабілітація», щоб не поставити свою діяльність під ще більшу загрозу. Але їй цього не пояснили. Лише сказали, що вона «надмірно тиснула» на людей, а на те, що вони вперше за кілька років почали годувати сім’ю, не звернули увагу.

Міс Блек загрожувала втрата роботи, якої вона потребувала, і тому її друзі вирішили допомогти їй. Поважний директор психіатричної клініки написав керівничці, зазначаючи, що міс Блек виконала ефективну роботу з клієнтами агентства, та запитуючи, чи не могла б міс Блек виступити на конференції для працівників його клініки. Керівничка відмовила йому.

У цьому випадку правила гри в «Бідність» встановлювались агентством на додаток до місцевих правил ЯТНДТ. Між працівником і клієнтом існувала мовчазна згода, яка полягала ось у чому:

П: «Я намагатимусь допомогти тобі (якщо тобі не стане краще)».

К: «Я шукатиму роботу (якщо не знайду)».

Якщо клієнт порушував згоду тим, що йому ставало краще, агентство втрачало клієнта, а клієнт втрачав соціальну допомогу, тому обидва відчували себе покараними. Якщо працівник агентства, на кшталт міс Блек, порушував угоду, змушуючи клієнта справді знайти роботу, агентство каралося скаргами клієнтів, які могли б дійти до керівництва, тоді як клієнт теж втрачав соціальну допомогу.

Поки обидві сторони дотримувались неписаних правил, то отримували те, чого хотіли. Клієнт отримував свої переваги й незабаром дізнавався, що агентство хотіло натомість: можливість «допомогти» (у рамках ЯТНДТ) та «клінічний матеріал» (для конференцій, присвячених психотерапії, що «зосереджена на клієнтові»). Клієнт був радий виконати ці вимоги, які давали йому таке саме задоволення, що й агентству. Таким чином, вони добре ладнали між собою і не відчували жодного бажання припинити такі хороші стосунки. Міс Блек, по суті, не вдавала, що допомагає, а допомогла й запропонувала психотерапію, «зосереджену на суспільстві», замість психотерапії, що «центрується на клієнтові». Це стурбувало всіх інших, хоча вона діяла так, аби досягти мети агентства.