Георгий Касьянов - Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)

У 2015 р. частка прихильників думки про те, що Голодомор – це геноцид, по Україні сягнула «рекордної» позначки у 80%. У 2016 році вона несподівано знизилася до 72%, а в 2017 знову зросла до 77%. При цьому на підконтрольних Україні прифронтових територіях Сходу ця частка складала у 2017 році 56%, на Півдні – 65%. Питома вага тих, хто не погоджувався визнавати Голодомор геноцидом або вагався з відповіддю, складала на Сході 27% і 17%, на Півдні – 22% і 13% 195.

З одного боку, можна констатувати очевидний успіх в просуванні і поширенні «геноцидної» версії події. Водночас не можна не помітити важливих «нюансів». Відмінності у ставленні до офіційної, освяченої законом версії подій 1932—1933 років, й надалі збігаються з певними регіональними особливостями. Не можна не помітити й того, що в опитуванні не брали участі мешканці анексованого Криму та частини Донецької і Луганської областей – саме тих регіонів, які завжди «псували картину».

Що ж до питання: наскільки респонденти, як ті, які підтримують формулу «Голодомор = геноцид», так і ті, що її не підтримують, поінформовані про те, що означає сам термін «геноцид», залишається поза межами нашого обговорення.

Перша спроба інтернаціоналізації проблеми голоду 1932—1933 років припадає на середину 1930-х років, коли політичні та громадські організації української еміграції та західноукраїнських земель, окремі діячі і організації Заходу намагалися привернути увагу світу до того, що відбувається в Україні та організувати допомогу голодуючим 196. Як вже згадувалося, ці спроби було заблоковано урядовими структурами СРСР, які не визнавали самого факту голоду, державами, не зацікавленими у погіршенні стосунків з Радянським Союзом, та радянофілами з числа громадських, політичних діячів й інтелектуалів Заходу.

«Другий раунд» спроб надати проблемі голоду 1932—1933 років міжнародного розголосу припадає на другу половину 1980-х років. Його перебіг та результати відомі: інтенсивні зусилля української діаспори Північної Америки, злагоджені контрзаходи радянських ідеологічних структур та спецслужб назовні, замовчування всередині країни, початок публічних і наукових дискусій на Заході та експорт цих дискусій в «материкову» Україну. Проблема стала відомою «широкій громадськості» і перетворилася на предмет дослідження авторитетних науковців Заходу. Саме з-поза меж СРСР тема у вигляді готових інтерпретаційних форм і пояснювальних схем перейшла кордон, стала предметом наукових і суспільних дебатів, складовою політико-ідеологічних практик всередині країни.

Третій етап припадає на 1990-ті – початок 2000-х років. Всередині цього проміжку можна виділити приблизно три мало пов’язаних між собою епізоди: досить мляву спробу інтернаціоналізувати проблему на початку 1990-х, зокрема в 60-ту річницю трагедії (1993); більш активну спробу вивести питання на рівень міжнародних організацій та інститутів влади окремих країн світу (ООН, Сенат і Конгрес США) на початку 2000-х (70-та річниця); і, нарешті, наймасштабнішу і найголоснішу міжнародну кампанію 2007—2009 років, коли її очолив особисто президент України В. Ющенко, використовуючи як потенціал держави (Міністерство закордонних справ, Служба безпеки України, архівні інститути, державні адміністрації), так і можливості організацій української діаспори (Світовий конгрес українців). Суттєва відмінність третього етапу – наявність потужного агента просування теми на міжнародному рівні – держави, зокрема її голови, президента В. Ющенка. Саме в цей період визнання Голодомору світом з особливим наголосом на визнання його актом геноциду перетворилося на один з головних пріоритетів міжнародної політики української держави поряд із євроатлантичною інтеграцією.

У 2010—2013 роках спостерігається пауза у цих зусиллях у зв’язку з позицією В. Януковича. Утім, після 2014 року повертається алгоритм, запроваджений В. Ющенком: одним з головних промоутерів ідеї знову стає президент.

Перша спроба інтернаціоналізації питання про голод 1932—1933 років силами держави, яка припала на 60-ту річницю голоду 1932—1933 років, особливих успіхів не принесла. Українська дипломатія переживала період становлення, перед нею стояли набагато загальніші питання – не так визнання голоду 1932—1933 років, як визнання України як такої. Ідея перетворити трагедію 1932—1933 років на щось подібне до Голокосту як своєрідного національного маркеру ще не дійшла до свідомості можновладців, а внутрішня політична та соціально-економічна ситуація виключала можливість будь-яких серйозних зусиль в галузі політики пам’яті як всередині країни, так і назовні. Президент Л. Кравчук в указі від 19 лютого 1993 р. дав доручення Міністерству закордонних справ України і Комісії України у справах ЮНЕСКО звернутися до ЮНЕСКО «з пропозицією про внесення 60-х роковин голодомору в Україні до Календаря річниць видатних людей та історичних подій у галузі освіти, науки, культури і комунікацій. – Виокремлено мною – Г. К .» Тоді ж в списку заходів щодо вшанування 60-ї річниці голоду 1932—1933 рр., складеному Асоціацією дослідників голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні, пропонувалося створення тимчасової слідчої комісії, яка мала довести факт геноциду у 1932—1933 роках та звернутися до міжнародного суду в Гаазі 197. Пропозиція не знайшла підтримки у влади.