Станіслав Константинов - Сутінки

Звичайно, в інших країнах, серед інших народів, що не мають тої високої культури, яка притаманна слов’янам — в розумінні і впевненості самих же слов’ян- все якось… навпаки. Але то лише тому, що вони більш примітивні та раціональні. Відомо ж: «Умом Россию…»

Оскільки Вілен Петрович Шерстохвостов, будучи Правителем Незалежної Держави, нічим таким не проявив себе, то й у свідомості народу ніяк не відклався. Щось зробив доброго для одних, щось злого для інших, але: плюс на мінус-дорівнює нулю. Навіть своєї «кравчучки» не залишив. Тому абсолютно недоцільно навіть коротко перераховувати його добрі та злі діла. А як когось вони все ж цікавлять — нехай читає, що зробили інші Правителі Держави, до та після Вілена Петровича. Якщо тому «когось» нічим більше займатися.

Та й чи можна встигнути щось зробити за всього чотири роки, коли лише сьогодні, зранку, сів у крісло Правителя, а вже назавтра, зранку, — конче треба готуватися до нових виборів?! То що ж можна встигнути — для всіх! — за короткі вечір та ніч?! Тут би стало часу хоч про себе подбати… як то кауть…

І щось таки для себе Вілен Петрович встиг за цей час, хоч і багато менше, ніж його колеги-правителі, що були до і прийшли потім.

А вже наприкінці, під вечір влади, дбаючи про свій імідж та про майбутні вибори, він організував добрий асфальтовий шлях повз своє село, до самого села, і в селі, та все в Сутінках відремонтував: школу, крамницю, клуб, фельдшерський пункт. І побудував великий храм з білої та червоної цегли, який зметнувся пихатою, позолоченою величчю своєю над бідним та занедбаним селом, викликаючи подив і невдоволення жителів. Також привів до ладу кладовище, поставивши потім скромні, але достойні пам’ятники на могилах батьків.

І навіть приїхав сам, вперше за тридцять років, постояв, сумно схиливши голову, біля тих могилок і поклав квіти, та поставив, запаливши, свічку — під клацання фотокамер і сліпучі сполохи, в оточенні прожекторів і телекамер. І пройшов селом, вітаючись та посміхаючись на камери, і відстояв службу у новому храмі, викликавши всіма цими подіями велике стовпотворіння в селі й навкруги, коли приїжджих було втричі більше, ніж жителів Сутінок, а охорона чи не перекопала всі городи на півметра углиб, готуючи та оберігаючи безпеку Президента, а потім сиділа під кожним кущем і лежала у кожному рівчаку, захищаючи главу держави від свого народу.

Ще потім, прислухавшись до Балиги, Вілен побудував замість батькової хати, що стояла з діда-прадіда, а зараз розвалювалася, обжита бічами й сільськими ханигами на чолі із Захаром Курваєвим, колись здоровим бугаєм, який спився до дистрофіка, нову споруду: абсолютно скромну за київськими мірками, але сталу більмом у оці сельчан.

Прудкі кореспонденти, відпрацьовуючи свій шматок хліба з трьома шматками сала, висвітлювали ці та інші події у такому яскравому світлі, що в багатьох аж очі втомилися і сльози побігли. Але й інші кореспонденти, не менш прудкі перці, маючи такі ж кусні хліба з салом, чи й більші, але від інших борців за світле майбутнє своє і всіх поруч себе, теж не спали, теж висвітлювали ті ж події: в сірому і чорному, чорного зовсім не жаліючи.

І всім було цікаво, всі відрами лили гас у багаття боротьби, збираючи навкруги того багаття зростаючу юрбу пересічного електорату, що в захопленні витріщився на гіпнотичні язики полум’я і пристрасно розмахував гаслами.

У Незалежній Державі політика вже давно посіла чільне місце в усьому, пульсуючи скрізь повсякчасно, з ночі й до ночі, собою випхнувши в небуття і залишки культури, і розум, і здоровий глузд. Усе навкруги було просякнуте політикою, як хусточка туберкульозника — кривавою відхарканою мокротою.

Політики стали головними дійовими обличчями скрізь та в усьому, замінивши собою і співаків, і танцюристів, і акторів, і поетів. І користуючись особливою популярністю в психоневрологічних закладах суворо закритого типу, де важкохворі, особливо олігофрени і всі підвиди параноїків, перетворювалися на alter ego своїх політичних кумирів, внаслідок чого швидко видужували в очах медицини, повертаючись до суспільства та стаючи черговими кандидатами на найвищі державні посади у наступних виборах. І виборюючи собі право на ці посади. З великим відривом.

Особливо багато з них потрапляли у Верховне Віче, де в напружених муках про майбутнє, інтелігентно, спокійно і вишукано спілкуючись, обирали собі Голову (без голови почуваючи себе якось… некомфортно), аби був найяскравішим з них, гідним вести за собою, надихаючи своїм прикладом, своєю незаплямованою совістю, до нових зяючих проваль.