Станіслав Константинов - Сутінки

Вілен Петрович поховав Балигу поряд з дружиною та донькою і навіть пам’ятник поставив обом — бо і в тещі його не було. І після цього згубив останню цікавість до всього навколишнього, поринувши у злі спогади минулого і виливаючи їх на папір.

Спершу жителі Сутінок з цікавістю споглядали за своїм земляком, що повернувся в рідне село, як у заслання. Хтось при цьому навіть згадував Хрущова, а чи й Берія, і всі співчутливо хитали головами, проводжаючи поглядами охайно вбраного Білена, неспішно й поважно крокуючого до крамниці чи на пошту, чи до свого храму, якого уже двічі обкрадали бічі на чолі

із Захаром Курваєвим.

Коли ж з’являвся у крамниці, хтось обов’язково кидав репліку:

— Щось сьогодні банани несвіжі… - на що лунала відповідь:

— То візьми ананасів, чи ківі, чи кокоса!

— Та й вони… наче не вчора зірвані…

— Тоді почекай — будуть вибори, ми знову оберемо свого земляка, і в крамниці навіть хліба не стане… — і всі всередині, і знадвору голосно заходилися від реготу, наче дивилися телевізора, де на всіх каналах жартували виродки з «Аншлагу» або — ті ж самі потвори — із «Дзеркала».

Вілен Петрович все це сприймав мовчки, неначе його й не стосувалося, але якось, дочекавшись великої юрби біля крамниці і вислухавши звичайний діалог про несвіжі банани, сказав голосно, звертаючись до всіх і ні до кого:

— Дивлюся я на вас, дивлюся… і — жаль мені вас. А потім подумаю-подумаю: да і хер з вами!.. Бо якими були ви, такими і залишилися.

На що, вже через секунду почув:

— Ага!.. Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву!..

А десь збоку пролунало:

— Не жили ми добре, не будемо й починати!

І після цього Шерстохвостов ні на що не звертав уваги, лише вдома тіпався від люті, скажено виголошуючи промови перед телевізором, розмахуючи руками і кидаючи в’їдливі запитання в екранну юрбу, що стрибала і корчилася під розхристані голоси гурту «Ґвалтуючі Скрипки». Ті, у пропітнілих вкрай, блискучих наче засопливлених, циганистих сорочках, радісно сяяли за-шмурдяченими обличчями вихованців спецінтернату для неповноцінних ідіотів:

Потім їхній соліст шморгнув зламаним носом-шнобелем, струснув ніколи не митим довгим волоссям що пахло двічі використаними підгузниками, самовдоволено посміхнувся і зник.

А його одразу ж змінив зачмоканий життям прицуцок, увесь гламурно занедбаний і неохайний.

Люто почухавши неголену пику (педикульоз?..) він заспівав зненавистю до перукарів у голосі кастрованого кота, захриплого від болю кастрації. І в тій пісні було щось і від Кафки, і від невгомонного Фрейда, і від Павлова з його безумовними рефлексами, і навіть з підручника по психіатрії, де — про сексуальні відхилення:

І розумілося нормальним: аби створити таку пісню, треба мінімум дві освіти — фізична і розумова. А ще — читати Місі Юкіому та Марукі Харукамі. А ще — народитися у потрібній сім’ї.

Ну, і, вкурити чогось… Аби закондубасило.

Та Вілен всього того не чув, бо горлав сам, запалюючись від запаленої культур-мультурою юрби на величезному екрані.

З часом сельчани звикли до свого мовчазного великого земляка, навіть залишили спроби випити з ним на якесь свято: він існував відлюдькувато, ні з ким без потреби не спілкуючись. При зустрічі вітався з усіма, але ніколи не робив зусилля поговорити, а на чужі спроби просто йшов собі далі.

З усіх Білена діставав лише його давній, на вухналь спитий недруг — Захар Курваєв, що, проходячи повз двір, горлав з-за паркану:

— А ну, віхаді, падла! Призідент сраний! Я тібьє харю твою паскудну враз поправлю, ніхто ньє пізнаїть! Давьол нас до ручкі і сам обосрался!

Але горлав лише здалеку, контакту уникаючи, а при зустрічі хутко пірнав у якусь щілину — видно, не забув того давнього спілкування, коли Шерстохвостов його «таки вклав».

Через кілька років про Білена Петровича раптом згадали, і в Сутінки стали навідуватися різні журналісти, телевізійники, фотокореспонденти. Бони хотіли спілкуватися з колишнім Правителем, розпитувати його, фотографувати. І спочатку він дав пару інтерв’ю, дозволивши зробити і знімки. Але коли прочитав те, що потім надрукували у вельми масовій яскраво-жовтій газеті, яка залишилася від комсомолу, закаявся більше розмовляти з кимось із преси. Хіба, з іноземцями. Бо він тих часописів не побачить, а як і побачить, то не прочитає, не знаючи мови.