Станіслав Константинов - Сутінки

Не зростали, не підіймалися душі людей, не тягнулися до світла, до Бога, до Істини. Навіть не шукали шляхів туди.

Він ішов вулицями, і ніхто його не спиняв. Йшли назустріч і обганяли. Виходили збоку і зникали вбік. І ніхто не пізнавав його, неначе нікому нічого ніколи не зробив — ні доброго, ні злого. Не помічали, наче й не жив, не існував, не був.

Усе здавалося примарним, і тиша ночі гойдалася у вухах жаб’ячими співами близької річки. Десь сумно і тяжко кувала застуджена захрипла зозуля, відлічуючи комусь важкі літа. А може, й примарилось…

Сяяли зорі, великі й яскраві, на чорному небі бездонному; сяяли світлом вічності, даруючи надію всім, хто задирає голову вгору, відірвавши погляд від багнюки під ногами, з якої народився і в яку повернеться.

З дальнього Всесвіту, зі скажено далекого далеку, непомітно-тихенько, все прискорюючись у русі, ковзнула зірка: просто сюди, ось! — зараз!.. В самії очі!

Відчувши раптову слабкість, Шерстохвостов сів на чиюсь лаву біля двору і кволо відкинувся головою назад.

Пахло бузком, що ліз прямо в обличчя, і сирими після недавнього дощу дошками паркану за спиною. Пахло забутим і щирим. Пахло тим, що зникло давно і назавжди. І прийшло зараз і намить. Прийшло розумінням: все, що він робив, було даремно і непотрібно. Все, що він горлав, вмерло шепотом. Він вів людей за собою, рвучи м’язи тягнув їх до світлого грядущого, а натовп… натовп хотів іти зовсім в інший бік. І проклинав свого Данка, і кидав прямо у його палаюче серце вологі, мокрі шматки гниючої

липкої землі. І серце шкварчало і гасло…

Так здавалося Шерстохвостову. Як усякому, хто отримав і не виконав.

Він відкинув голову назад і побачив безкрає зоряне небо. Десь зліва, поблимуючи, повз супутник. Одинокий, чужий і далекий.

І раптом почало вставати сонце — величезна спекотна куля народилася просто в очах, перетекла у груди, до самого серця, і зненацька вирвалася назовні, і, розпухаючи, полетіла уверх, у чорне небо початку ночі, і розтрощила, розорила її, розірвала полум’ям сліпучого світла… І весь світ вибухнув… і скипів… і засяяв… і згас…

І — згас…

Обім’якле тіло Шерстохвостова повільно, розслаблено й важко сповзло з лави, і голова його торкнулась трави і квітів. І застигла. Пахло щемко і тоскно. Волого пахло фіалкою і запашним тютюном. Пахло щезлим назавжди дитинством, маминим волоссям, сопливим буттям і високими мріями.

Пахло миттю народження. І смерті. Пахло нездійсненним…

З величезної всихаючої осики знявся у повітря незримий на чорному чорний ангел, повільно змахнув важкими вискубаними крилами, стираючи з неба зірки, кругами набрав висоту, на мить завмер над клякнучим тілом, а потім, стрімко нарощуючи спіраль, зник там, де сяяло сузір’я Бика.

А може, й не там…

У новинах, між репортажем про парад геїв і нарисом про важке життя української зіркової попси, лише один «Канал правдивих новин» коротко сповістив: «А зараз — сумне повідомлення: днями передчасно пішов із життя колишній Президент Держави, Вілен Петрович Шерстохвостов. Його буде поховано у рідному селі, як заповідав».

Ні — в якому селі, ні — коли, правдивий канал не сказав. Просто — «днями пішов».

Жодна ж газета не вмістила навіть некролога.

Ховали Білена Петровича Шерстохвостова на третій день, по обіді, на самому краї сільського цвинтаря, між померлими і самогубцями. Як особливу людину. Хоча — ні з Києва не було нікого, ні з області, ні навіть з райцентру.

Зранку стояла ясна й спекотна сонячна погода, а за мить до винесення труни все небо намурмосило важкими сіро-чорними хмарами, що провисли майже над самісінькою землею, сіючи холодний дощ — нудний, важкий, затяжний, що все посилювався, доки не перетворився на суцільну зливу, без початку і кінця, без надії…

Чорноземна земля враз розкисла. Малолюдна процесія почала ковзатися на твердому і грузнути ногами на м’якому, тихенько, але зле матюкаючись під ніс.

Здійнявся пронизливий поривчастий вітер і став жбурляти пригорщі води в обличчя людей, за комір, у рукава, вириваючи з рук парасольки, розхристуючи одяг, обліплюючи тіла враз змоклою наскрізь тканиною…

Звичайний у таких випадках духовий оркестр захлинався в цупких щільних струменях води, задихаючись від вітру, і сумно стогнучі труби губили деякі ноти, здобуваючи цинічно-зухвалі — квакаючі і повискуючі — звуки, перетворюючи жалобу в якусь нервову насмішкувату містерію, у виконанні нетверезих дилетантів.