Станіслав Константинов - Сутінки

Очікування змін на краще залишалося для всіх лише очікуванням.

А от для Петра це очікування закінчилося в той день, коли довідався безглузду для себе новину у яку навіть не повірив одразу:

Білена Петровича Шерстохвостова висунуто кандидатом у Президенти Держави. Про це сказав Йовмен, завітавши якось увечері. Петро у відповідь посміхнувся, похитав головою, навіть не збираючись вірити. Але зранку його вже вітали всі жителі Сутінок, висловлюючи сподівання, що це ось тепер і вони заживуть, як люди.

Багато хто забув, а дехто й зовсім не відав, що Петро має сина, тому всі дивувалися, вітали і обіцяли голосувати за земляка. Петро так засумнівався, аж телевізора увімкнув, що з півроку стояв незайманим, вкриваючись пилюкою.

І там побачив дуже постарілого сина, якого вже й забув за минулі… так, — двадцять сім років… З того самого дня, як приїздив за благословенням. І вже з передвиборчої метушні, із захоплено-збуджених репортажів та зустрічей з кандидатом, довідався про його життя.

Довідався, що Вілен тоді таки одружився з тою Динерою, що в нього одна дочка, вже одружена з якимось небідним хлопцем; що Динера всього два роки тому померла, довго хворіючи до того; що Вілен Петрович — демократ з дуже давніх часів і стояв ще над колискою «Народного Шляху Держави», плекаючи немовля на своїх теплих батьківських руках. Що лише випадково, у зв’язку з Перебудовою, Вілен Петрович уникнув страшної долі політв’язнів, гуртом з якими і створював потім «Шлях», розвалений згодом завдяки деяким… захисникам довкілля… по лінії КДБ, що сьогодні знову ведуть з ним шалену боротьбу, намагаючись захопити крісло Президента для своєї людини, аби потім повернути країну до тоталітарних часів, створивши нові ГУЛАГи патріотам рідної Держави, як і всім, хто дійсно виборював світле сьогодні.

І був він ревним віруючим, і кожної неділі, ще дитиною, ходив до церкви, за двадцять кілометрів, у всяку пору року, а деякий час навіть був солістом у церковному хорі, за що влада потім запроторила його у «стройбат», для перевиховання.

Усе це Петро слухав хай і зі здивуванням, та невеликим — нічого вкрай несподіваного чи надто цікавого для нього, геть далекого від політики і політичного життя, в цих новинах не було.

А от як почув, що майбутній Президент — круглий сирота, вже майже тридцять років, коли чи не в один день поховав своїх любих маму з татком, затоптаних радянською владою, яким він віддавав останню копійку, останній кусень хліба, аби подовжити їхнє життя… — тут Петрові якось вмить і раптом стало зле. Так зле, аж у голові зашуміло, аж потьмарилося в очах, аж разом спустіло всередині.

Він похитнувся, як від удару, і змокрів від нестерпного сорому, споглядаючи крізь пелену в очах на брезкле сумне обличчя Білена, що переривчастим голосом назавжди згорьованого втратою сина віщав з екрана телевізора про те, як важко пережив смерть рідних, за якими сумує досі і ту смерть досі не може пробачити собі… І око в нього — не косило вбік, як колись.

А про брата взагалі не згадав. Немовби не мав його.

Коли ж можливого Президента спитали, де могили цих достойних людей, що дали світу таку тонку і добросерду, волелюбну і патріотичну дитину як Вілен Петрович, він категорично заявив, що не хотів би називати дороге для нього місце спокою його батьків, аби запобігти нашестю туди журналістів та й просто цікавих, для яких немає нічого святого і які стопчуть завітні для нього трави дитинства.

А вже про саме дитинство кандидата Петро довідався сті-і-і-ільки цікавого і несподіваного для себе, що враз і начисто відкинув навіть думку, ніби саме цей Вілен Петрович Шерстохвостов і є його сином Віленом — то було зовсім інше життя абсолютно іншої людини! І його Вілен — навіть на сусідньому гектарі з тим Віленом не ера… не стояв!.. Просто збіглося: все ж, країна велика. Ні, і обличчями дещо схожі, і постатями, і голосами, та — різні. У житті і не такі дива трапляються…

Але коли всі зустрічні, хто посміхаючись, хто зловтішаючись, питали, як це він воскрес через стільки років і за які чесноти, Петро ледь спромігся повернутися додому і впасти на ліжко, вдягненим і взутим. І випасти зі всього цього страхіття, яке не могло йому привидітися навіть у самому жахливому сні, за всі його більш ніж сімдесят років.

Уже ввечері зайшов старий друг Йовмен Сніжко. Петро так і лежав, як застиг зранку: горілиць, втупивши пусті очі у стелю. Йовмен сів на ослін, спершись ліктем на стіл та підперши щоку долонею. І довго сидів, дивлячись кудись. Просто сидів, мовчки, заклякло, у мертвій тиші, яку порушувало лише цокання «ходиків» на стіні, що Петро їх купив у сільпо, коли народився син, і всі ці роки чистив, змащував, регулював, ремонтував, розмовляв. Вони стали майже друзями, разом долаючи час: один споживаючи, другий — відлічуючи.