Станіслав Константинов - Сутінки

— Я знаю, важко… Розумію, — нарешті тихо мовив Йовмен, не ворухнувшись. — Але — яка твоя вина?.. Він же не дитина мала, котра не відає, що коїть… Тому не пали себе, не рви душу.

— То — моя кара за мої гріхи, — після нескінченно довгого мовчання відповів Петро. — За ті смерті, що скоїв на війні. То розплата. Я відчуваю це.

— Але… навіщо ти так?.. Хіба твоя вина, що вбивав колись? Убивав ворога, хіба не так? Виконував наказ — хіба не так? — Йовмен зроняв слова повільно й тихо. — А інакше, вбили би тебе. Як не фашисти, то свої. Ти ж пам’ятаєш, розмова була короткою — куля. Чи звідти, чи від своїх. Ти не мав вибору…

— Мав… Я би нікого не вбив. І, можливо, не було би сьогодні того покарання, коли рідний син, єдиний, якому дав життя, народивши в щирій любові, поховав мене, ще живого!.. А ще до того — викинув зі свого серця, як і маму свою.

— А то вже — його гріх! І не картайся! Ти за своїм бажанням, по своїй волі, не вбивав і зла не чинив нікому. Як і Мальва твоя. Тому — терпи. Все минеться і забудеться. Не виходь з двору деякий час, доки навіть дурні не збагнуть ціну словам твого Білена. А як збагнуть, то й перестануть насміхатися. Та й я… Поговорю з найбільш язикастими.

— Але ж… він поховав мене перед всією країною, навіть перед усім світом!.. Як же жити?

— Заспокойся! Як вся ця катавасія мине, про твого Білена враз забудуть, та й про все інше теж… Час — найкращий лікар.

— А як, боронь Боже, він стане Президентом?! — аж повернув голову Петро, аж напружився.

— Тю!.. Ну, ти вже зовсім здурів, лежачи тут! — Округлив очі і розвів руками від несподіванки Йовмен. — Не може бути того, чого бути не може!.. Давай-но вставай, діставай сала, огірків, я чарки помию — та й відсвяткуємо твоє воскресіння! Бо коли ЦЕ не подія — то що тоді є подією?!

— А я б і не здивувався дуже… — Петро сів на ліжку, задумливо дивлячись у вікно. — Мене вже нічим не здивуєш у цій шаленій країні…

— Ти таки точно здурів! — махнув рукою Йовмен. — Накривай на стіл, а то я зранку голодний!

— Я теж…

— Тобі — не положено! — тихо засміявся гість. — Бо воскреслим їсти не треба. А от про випити — не знаю. Тож накривай, з’ясуємо й це питання! З твоїм здоров’ям ти ще пів села проведеш в останню путь! Ану, чи згадаєш, коли хворів наостанку?..

— Мабуть, що й ні…

— Так, отож!.. Я — наливаю? За твої сто років життя? Знаєш же нашу прикмету: коли когось поховали язиком, то той довго жити буде.

— Наливай! — посміхнувся хазяїн, сідаючи до столу.

— Так, отож…

Петро помер у той день, коли Білена Петровича Шерстохвостова оголосили Президентом Незалежної Держави.

Ховали Петра у ясний і теплий вересневий день, усім селом.

Поруч з акуратною, доглянутою могилкою Мальви, серед зелені трави виріс свіжий жовто-рудий пагорб, укритий вінками і квітами. Сільські люди говорили мало, але щиро і голосно плакали, бо жив Петро достойно, спокійно і зла нікому не робив.

Був би живим Курваєв, то щось би виголосив, багатослівне й недоречне, та про колишнього придурошного голову сільради вже й пам’ять у сельчан стерлася давно, як і про всю їхню балахманну сім’ю, від якої залишилися розвалини колись справної хати та кончений Захар.

Потім майже всім селом зібралися на подвір’ї Петра і пом’янули його світлу душу тим, що кожен приніс із собою.

Новий Президент Держави не був на похованні. Саме в цю мить він присягався, поклавши руку на Конституцію, а іншу — на Біблію, — у вірності своєму народові, ідеалам добра і людяності, щиро обіцяючи невсипно і до скону піклуватися про рідну Державу, як син піклується про батьків своїх.

…І був той день, і був той вечір, наприкінці двадцятого століття.

Чи можна почути щось добре від людей про того, хто був Правителем?.. Дуже сумнівно.

Коли навіть Сина Божого, що й правителем не був, а ніс Слово, розіп’яли лише за те, що вчив — чи можна сподіватися на подяку юрби тому, хто ними правив?.. Вкрай сумнівно.

То що ж, так і відходять у небуття Правителі, забутими і знеславленими? Та ні, все ж деяких згадують теплими словами, захоплюються ними, славлять у віках, жалкують про їхню смерть і чекають-сподіваються на схожого, аби знову прийшов і правив.

Але так згадують лише тих, хто топив свій народ у ріках крові, душив голодом, підпирав холодом, ламав йому тіла і душі, закопував живим у землю, вбивав дітей на очах батьків і ґвалтував матерів на очах дітей. Саме ці Правителі і залишаються в пам’яті народній на століття, залишаються назавжди, навіки: великими, рідними, щирими, дбайливими — справжніми вождями слов’янської нації.