Станіслав Константинов - Сутінки

— Та в селі… - знітилася Мотря, сидячи на табуретці збоку столу, готова миттю схопитися, аби догодити рідному синочку. І так на нього ніжно споглядала, наче гладила очима. — Одружився з Оксаною, у якої твій син росте… Тепер називає його тілько «байстрюк» та шпиняє на кожному кроці… Метаться за тебе.

— О, то піду, спіймаю та розімнусь!.. Я в армії та-а-акі прийоми вивчив, а відпрацювати їх не встиг!.. Аж, ось і нагода… — Вілен говорив, запихаючись холодцем, втупивши очі всередину себе.

— Чи подолаєш? Він зараз, як бугай трирічний… — засумнівався, дивлячись з під лоба, Петро. — Дві підкови за раз на суперечку розгинає…

— Ет! — недбало відмахнувся кращий учень Шварценеггера. — Бачили ми таких! Я його вмить урою, гавкнути не встигне!

— Ну-ну… — похитав головою батько. — Лід у холодильнику. Багато. Вистачить.

Льоду не вистачило.

Косувате око заплило, виступаючи півсферою вперед щоки і палало фіолетовим тілом, і не дивилося. Два кутні зуби лежали в кишені. Ніс з гостренького перетворився на добру картоплину з врожайного року. Губи мали вигляд достиглого сортового чорносливу. Ліве вухо стовбурчилося, наче щедрий домашній вареник з вишнями.

Кучерявисте волосся неіснуючого у природі кольору стирчало видертими кущами, нагадуючи житнє поле, скошене п’яним в хлам комбайнером, який сидів у комбайні догори ногами.

Коли б Вілена зараз побачив Хічкок, то помер би від жаху.

— Погуляв? — спитав Петро, з безнадійною стомленістю споглядаючи важко хекаючого сина — мати вже спала і це подовжило їй життя.

— Таки вклав я його! — занурив обличчя у миску з льодом двоюрідний брат Ван Дама та Вчитель Джекі Чана. — Правда, прийшлося витягти дрючка з паркану… З гвіздками. Після цього діло й пішло. Потанцював я на ньому… Ой, потанцював-а-а-ааав!.. А наостанку три цеглини на голові розтрощив. Після шлакоблочний. А перед шлакоблочиною — трубою двічі вдарив, межи ніг. Валялась там… Думаю, йому і в зимовій річці криги не вистачить.

— Здається мені, він теж задоволений… — примружився, хитаючи головою, Петро. — Бо тебе можна замість Вія по селу водити… Трупи обеспечені.

— Знаєте, батьку… Я мабуть зміню своє прізвище… Ну шо то таке — Шерстохвостов?! Якісь шерсть, та хвіст… — Булькав з миски каратист. — Неприлічно. Ну, хіба то прізвище для поета? Га?.. Візьму собі, наприклад, «Лунявий». Воно ж таки звучить — Вілен Лунявий! Як то кауть… Га?..

— Да-а-а, здорово тебе по голові вдарили… — Петро, не дивлячись, налив з пляшки в гранчак, аж через край побігло, хекнув і випив одним духом, навіть не скривившись. — Лунявий, Гунявий, Вонявий… Гляди сам, ти вже дорослий… — Він застиглими сумними очима дивився вбік. — Раз стількох безбатченків настругав… Хоч ким назвись… Кращим не станеш.

Помовчав хвилину і додав з гірким смутком:

— А прізвище наше — ще з Запорізької Січі: так прозвали твого пра-прапрадіда, зате що, як іти, свій хвіст у шерсть прагнув встромити. То й настругав за своє коротке життя більш півсотні безбатченків. А ти в нього й пішов. Він твоя пальма, а ти — його банан… — І знову випив, забулькавши, вже з горла, геть забувши про склянку. Розпачливо і сумно.

Тиждень опісля, єфрейтор-каратист не виходив з хати, окрім по нужді, загоюючи бойові рани і шукаючи свої помилки у поєднанні теорії бою з практикою.

Як спромігся вставати, крекчучи та ойкаючи, так одразу ж наклав на пуза «подаровану» в армії гітару і, брякаючи на трьох акордах, завів жалісливо-завиваючі пісні, вдивляючись пустими очима в полуплену стелю, аж собака забивався в буду і плакав-скавчав, слухаючи понівеченого друга-хазяїна та тоскно підспівуючи йому.

А у Мотрі від тих пісень геть мокріли очі і тремтіли губи. Навіть працювати переставала, завмираючи з лопатою в руках, співчуваючи рідній дитині.

Забігаючи наперед, треба сказати, що потім так проникливо і пронизливо не співав навіть великий Баблавський. МеМе. Чи — МуМу?..

Петро день витримав, сподіваючись, що це від фізичних травм і минеться. Та на другий, коли й сам, забувшись, став підвивати скімливо, здригнувся, замотав головою, забіг до спальні і аж заверещав басом:

— Або ж ти, гівнюк недороблений, затнешся, або я тобі ту гітару на вуха надіну!! Мало туги від твоїх вчинків, ще й голосом безнадійність наводиш! Не доводь до гріха, паскуднику!..

Вілен здригнувся, зітхнув зневажливо, але співати перестав. Взяв зошита, поклав під живіт подушку і щось замислено став виписувати олівцем, заводячи під лоба очі та шкірячи в посмішці залишки зубів.