Станіслав Константинов - Сутінки

Наказ надійшов по обіді, а вже ввечері писар стройової частини видав сексуальному маніяку Шерстохвостову всі документи та проїзні вимоги і порадив щезнути ще вночі, бо зранку — він знає точно — біля штабу зберуться всі обдурені молодиці, аби розірвати мерзотника на шматки — нехай не дістанеться нікому!..

Вілен так і зробив, забравши: нечисленні речі свої, одіозну шахову дошку та «подаровану» молодими гітару, на якій вже вивчив три акорди, співаючи під них із грузинським акцентом та видаючи пісню за власну, «Віноградную косточку» Окуджави, від чого молодиці танули і мліли до нестями, а одяг з них спадав сам…

Тую «Косточку» він співав голосом Льоді Вайсбейна, який голосу взагалі ніколи не мав, але співав так, що довколишні ворони скаженіли і непритомніли від захвату, і в захваті Тому — кохалися жагуче, до білого підпір’я, до видирання його в ошелешеному екстазі, до втрати свідомості, до нірвани, до гикавки, до трясучки від нервово-фізичного збудження!..

І — через те і внаслідок того — завчасно народжували недоношених кволих своїх дітей, співучих солодкоголосих воронят, котрі потім зросли і живуть донині, і потягнулися від прілого гною до культури, яка поки що попереду туризма. І співають. І називають себе «юними орлами».

І високомордо шмигають у небесах, і вище небес, над своїм світом, повним яскравих вогнів і дешевої мішури… гордо розправивши рахітичні крила над спраглою землею, повного мілких пересічних гнид електорату.

Вже стільки тих «юних орлів» — і в мистецтві, і в політиці, і в бізнесі! В усьому житті нашому й так недоречному, бо стале на смерть від миті народження…

Вранці Вілен Петрович Шерстохвостов, єфрейтор по долі, був уже у Воронежі, а наступного дня-у Москві, звідки потрапив до Києва, а звідти, у спекотний день, що хилився на передвечір’я, трапив у Сутінки.

На краю села він негадано наздогнав давно забутого діда Вікентія Матречу: той, дізнавшись якось, що його клятий гнобитель пішов до армії, повернувся з безвісти в село, щиро сподіваючись, що малий шклявий вовкулак вже там більше не з’явиться; що десь хтось та приб’є цього паскудника.

Вілен зустрічі зрадів до нестями і, підкравшись ззаду, як завжди, загорлав у весь свій єфрейторський голос:

— Драстуйте, діду!!! А я за вами скучав!! Думав, бля, вже й не побачимося!..

Вікентій застиг на мить, приречено усвідомлюючи реальність, рвонувся вбік і вгору, розвернувся, аж підскочив, з жахом вирячився, наче побачив страшну примару з темного минулого: когось з убієнних ним у Революцію ворогів, що приходили ночами, не відспівані по смерті; перехрестився широко, невміло і майже безнадійно: «Прости мя, Господи, за гріхи мої створениє!..» і впав важко, враз, всім тілом… підім’явши під себе нові чоботи, що ніс перекинутими через плече.

І стих. І — вкляк…

Вілен стинув плечима і пішов далі, переступивши через старого: дивний якийсь, навіть не привітався…

…Поховали Вікентія Матречу тихо й непомітно: без попа, під дудку, скрипку та барабан, при копачах могили та десятку бабусь, запнутих в чорні жалобні хустини — була весна і всі не розгиналися на колгоспному полі, піклуючись про незрозуміле завтра для існуючого сього дня.

Лише голова сільради Курваєв, Сергій Поліграфович, народжений керувати, інвалід тілом і головою — влада і символ всесвітнього бидла-голоти, вже зранку добре вливши в себе «за упокой душі вьєрного комуніста» — став, хитаючись непевно, грузнучи протезом у свіжій землі біля ями, і тупо водячи навколо пустими очима, напружився відсутністю розуму та й виголосив золотим ротом, відмахуючи слова кулаком правиці:

— Так, сто… Ти, Вікьєнтій… Братішка! Матрос, с-с-с-с-сука!.. Спі спакойно, падла! Ми-тута! Курлаіч-на мьєсте! Курлаіч усьєда там, дьє нада! А хто не вєріть Курлаічу… У-у-у, каз-з-з-зли!.. — Затряс над головою судорожно стислим кулаком. І заточився з купи наритої землі.

Махнув рукою, витер п’яні сльози і пішов кудись у степ, кульгаючи та підстрибуючи. Розмахуючи руками і говорячи сам зі собою. Про все і ні про що.

Пішов геть. У близьке майбутнє. Разом зі своїми символічними братами по Партії, що, вирячивши очі від улюбленого червоного кольору, напружено і незримо ступали поруч, грузнучи в проблемах і не звертаючи уваги. Втупившись і не бачачи.

Він швидко шкутильгав до обрію, все прискорюючи крок і залишаючись на місці. Він майже біг. Смішний і страшний представник влади в Сутінках. Цар і бог своєї фізичної пастви. Виродок, чиє слово стало вище за Слово від Бога, про якого забули віддавна і надовго. Якого зреклися, аби не заважав.