Станіслав Константинов - Сутінки

— Все знаєш? — на що скромний Вілен лише поблажливо кивнув головою: він, та не знає!

— Тоді — відмінно! З усіх екзаменів. Іди й чекай!

А деякий час потому Шерстохвостов отримав рожевий атестата бронзову медаль. На більше директор не спромігся. Навіть коли б його ставили до стінки. Або затискали дітородний орган у двері.

Мотря заплакала від радості, притуливши до грудей стиснуті руки, в душі чомусь відчуваючи нестерпну тугу — вона була єдина, хто таки любив Білена, прощаючи йому все; а Петро, як людина неглупа, розуміючи ціну блискучій бронзовій медалі і рожевому атестату, триповерхово похвалив сина за здібності та наснагу. І Вілен пізнав не всі слова, що злетіли з батькових вуст — деякі чув уперше.

Старший, Дмитро, на той час тихо й непомітно закінчивши школу, тихо й непомітно проіснувавши всі ці роки в батьковій хаті, так само тихо зник якось літнього дня. А через півроку Петро отримав листа, де син сповіщав, що вчиться на ветеринара, в нього все добре, то й не треба турбуватися. Зворотної адреси не було, а поштовий штемпель майже не проглядався. І Петро, задумливо скривившись, лише подумки побажав: «Нехай тебе Бог береже…»

Саме тут і прийшла пора іти Білену до армії. І вік уже настав той що треба… навіть перестиглий, та й спокушених дівчат у селі стало… дещо забагато. Треба було кудись хутко зникати, бо хоч і поет, а ребра, хай там що, збиралися поламати. І в’язи скрутити. Ловили вже. І найкраща схованка була — в армії. Або в тюрмі, що було майже однаково. Та в тюрму Вілен не планував.

У військкоматі довго думали, куди б Білена… послати. Разом з його медаллю та рожевим дипломом. Та гулею від танкового люка, яка за цей час ще й підросла. А потім дізналися, що в поета є захоплення — копати ями, а саме це й треба у «стройбаті» — тільки там можна виявити свій талант на повну силу, тільки там копають, як ніде; тільки там збираються і поети, і письменники, і справжні співаки, бо «стройбат» — то істинна кузня радянських талантів та інтелекту.

Армія прийняла тепло й радісно, широко розкривши обійми та потім стуливши їх до хрусту кісток. Але майбутній великий поет вже через три місяці зрозумів, як поєднувати час і простір за командою старшини «копать от забора до обєда», навчився віддавати честь лише правою рукою; спати, стоячи на посту, з розплющеними очима, не плутати команди «напра-во!» і «наліво!» та говорити «руською» мовою, аби не звали «хохлом» — і йому дали єфрейтора, першому серед його призову.

Після того як він старанно пришив на погони «личку», його товариші, ще рядові та незаплямовані, підходили, клали руку на плече і замріяно говорили:

— Собака — друг людини…

Всі, як один! І чого це їм те здалося, про собаку?.. До чого тут собака?..

Привіз із собою в армію Вілен і шахи. Думав, у вільний час буде з кимось грати, та узнає ще хоч один хід, бо під пішаком на «Є2-Є4» вже й дошка протерлася… Але в їхнім полку розумних більше не виявилося: решта вміли лише в карти, доміно та в «сракача». Ну, ще «зоську» били.

Так би й валялися ті шахи, якби про вміння «молодого» не прочув сивоусий командир, спокійний та розсудливий полковник — вірний соратник великого маршала Жукова, який поклав на кожного фашиста по двадцять і більше наших хлопців та цим прославився навіки, до пам’ятника на коняці з великими яйцями. І саме цей полковник, друг Жукова, побудував дачі всім маршалам та генералам тіх часів, за що вони його дуже поважали.

Отож він несподівано і викликав Шерстохвостова до себе:

— Ну, що?.. Говорять, ти в шахах петраєш, єфрейторе?

— Та так, трохи… — як завжди скромно до скромності відповів

Вілен і спробував знітитися. — Але у моєму селі у мене ніхто не вигравав…

— Та і я, чесно кажучи, лише трохи граю… Я знаю, що кінь ходить буквою «Г». А ти який хід вивчив?

— «Є2-Є4»! — гордо відповів єфрейтор.

— О, то дуже хитрий хід! Не всякий до нього додумається! Сідай, будемо воювати… До речі, то я Жукову дачу будував… Ми з ним друзі, ще з війни. Це я йому все добро, що він у Німеччині собі нахапав, додому привіз. І собі прихопив дещо… Завантажив всього-на-всього у вісім ешелонів залізничних. Правда, довелося їх зробити вдвічі довшими… За те ми й дружимо.

І відтоді вони частенько стали замислюватися над дошкою: Вілен совав свого пішака туди-сюди, а полковник, подумавши, то скакав конем уперед, то повертав його на місце. При цьому лагідно посміхався у вуса, кидаючи крізь зціплені зуби:

— Тобі треба залишатися в армії. Бо саме в армії найрозумніші люди існують!..