Станіслав Константинов - Сутінки

Він п’яно біг назустріч своєму спочинку, що стане вічною мукою. Біг, обганяючи самого себе. Не відаючи, що зліплений з глини, в глину і повернеться. І дощі, що прийдуть по тім, все заллють і зрівняють, з’єднавши минуле з майбутнім.

Він біг в нікуди, і був певний, що біжить до свого недалекого щастя…

…На свіжому пагорбі, вже потім, хтось поставив пірамідку з червоною зіркою, а зверху почепив флотську безкозирку, яку, вже назавтра, вкрали жителі світлого майбутнього, завойованого Вікентієм Матречею, тепер вже покійним бійцем своєї вічноскаженої Партії.

Потім пагорб просів і заріс бур’яном; пірамідка з зіркою облущилася, скособочилася і завалилася, а за тім й зникла геть. І все накрила соковита, щедра степова трава, що заповнює собою всяку пустоту. Навіть ту, що здається — спочатку- засіяним полем.

І не полишилося на цій землі від Вікентія Матречі, матроса Революції, ні дітей, ні добрих діл, ні світлих спогадів, ні посадженого дерева.

Прожив, як пернув…

— Накопався? — тоскно посміхнувшись, спитав, обіймаючи, невисокий кремезний батько. — Знаємо, знаємо… Глибоко копав!.. Дуже глибоко… І в кого ти таке пішло? І чого хоч там яку міну не викопав? — спитав зажурено та й сплюнув убік — зле і безнадійно…

— Ой, синочку-синочку!.. — заголосила Мотря, припавши до нешироких синових грудей над не могутніми ногами. — Шо ж то воно буде?.. Як же то буде?.. Я ж виплакалася вся…

— Чего єто ви, мамо? — дивується Вілен, геть обрусілий, обіймаючи матір. — Усьо будьє харашо, я ж — возвратівся!..

— Так, он… листи лежать… Тридцять два листи… — плаче мати, аж губи дрижать, безпорадно розводячи перед собою руками. — І в кожному нас поздоровляють, з Матюками, російською мовою: то з онуком, то з онукою… Це ж у нас тепер тридцять два онуки, де ми їх спати покладемо, як приїдуть у гості?.. — Вона завмирає, прикривши долонею рота від жаху. — У нас і двору не вистачить… Доведеться на городі класти. А як усі по-великому захочуть? Це ж обсеруть геть усе подвір’я… Та ще в селі двоє твоїх… Шо ж ти собі далі думаєш?.. Чи ж тобі не вистачало грошей, що ми висилали, на «іздєліє № 2»? Чи ж там аптек не було?..

— С точки зрения банальной эрудиции, нет ничего проще достичь интеллектуальной невозмутимости, проистекающей из совершенсгва знання и подчинения страстей, и погрузиться в пределы «не я», то єсть созерцание, но дела коснись- воттебе и пожалуйста! — наморщив лоба та прижмурив косувате око син, що заучував більше місяця цю безглузду до розумності фразу, що записав йому сусід по ліжку у шпиталі, Валера Капітельман, з хитрющими навіть для єврея очима; заучував, аби потім хизуватися, аби потім розуміли всі, з ким справу мають!

Що та нісенітниця означає, він навіть гадки не мав. Але чи ж то важливо?.. Головне — виглядати розумним, і зовсім не обов’язково бути таким.

Мати від жаху аж схопилася рукою за горло і спитала, майже шепочучи:

— У лікаря давно був, синочку? Що він тобі сказав?.. Бо у нас тут гарний фершал…

Батько витріщив очі, мало не повилазили, струснув головою, і наче мух одганяв:

— То ти ще й з глузду з’їхав! Ось до чого доводить біготня по дівкам… А я сподівався, що армія тебе перевиховає… Але ж вірно, що горбатого могила виправить, — безнадійно махнув рукою. — Ладно, став, мати, на стіл — ви’пємо. Хоч яка, але ж подія… Мабуть, скучив за домашньою?.. Свіжа, тіко вчора вигнав!

— Я не п’ю! — гордим посмиком задер голову син-єфрейтор. — І пити ніколи не буду! А буду займатися спортом і стану, як Брюс Лі! Навіть краще! Токо — поетом.

— Ясно… — похитав головою батько. — Лікар тут не допоможе… Бо це вже навіть не діагноз, це — стан… А я вип’ю! Як не з радощів, то з горя.

— А де це Дмитро-мовчазний, що не бачу його? — зацікавився раптом єфрейтор.

— Ти що, припух? — аж застиг Петро. — Ми ж тобі писали: він закінчив училище, працює ветеринаром, близько Жмеринки, на Вінниччині. Сказав, сюди не повернеться. Ніколи…

Посідали до столу.

— Ти, того… — почав батько насуплено, після третьої. — Мабуть, їдь кудись, а я напишу твоїм жонам солом’яним, що ти десь зник, не можемо знайти… Що приїхав та й одразу поїхав. Тут тобі не можна залишатися. Ще й у селі двоє твоїх, вилиті ти, не відкрутишся… Навіть колір волосся… незвичайний. Твій. Приб’ють десь уночі, точно приб’ють… Давно обіцяють. І- Їдь жити у місто, де обов’язково є ап-тека! Та не шкодуй грошей на «іздєліє»! Не шкодуй, раз уже без блуду не можеш! Дешевше вийде.

— Та мабуть так!.. — замислився поет-єфрейтор-спортсмен-шахіст, заковтнув майже одним ковтком склянку обпалюючого чаю і став закусувати його холодцем з гірчицею. — А чи Захар Курваєв у селі? — спитав раптом, з повним ротом. — Давно я йому пику не товк.