Станіслав Константинов - Сутінки

У тайзі, десь на забутих Богом просторах Хабаровського краю, Вілен Шерстохвостов, маючи пістолета, вмить ставав авторитетом для тутешніх керівників та страшною карою для місцевих «бічів» і «биків», яких одразу, з перших хвилин, брав до рук: спочатку відпрацьовуючи на їхніх слабких, безм’язих тілах борцівські прийоми та буцаючи їх по фейсах, причинних місцях, по печінці і по нирках, ногами у важких кирзових чоботях, обліплених багнюкою; а потім втоптуючи їм в пропиті, безмозкі голови завчені раніше філософські сентенції, безглуздя яких сам не усвідомлював абсолютно: ні тоді, ні потім, ні ніколи.

Перед кожною екзекуцією Вілен мілко хихотів, примружуючи косі очі, а потім кричав пронизливим тенором, аж відлуння зі скреготом котилося від дальнього кедрача:

— Зараз я вас буду льопать! Льопать я вас буду!!! — звідки взялося це слово і що означало, ніхто не знав, навіть сам Вілен, але скоро перетворилося на його тутешнє ім’я: «Льопа».

На фізичне насильство місцевий контингент пробував відповідати: то просвистілим поруч з маленькою голівкою Вілена ломом, то ведмежою пасткою, яку той своїм звірино-поетично-єф-рейторським чуттям відчував і обходив; то падаючим поруч деревом «ліствєнніца», яке Льопа називав «модрина», бо так їх звуть в Україні, де він народився і з якої мріє поїхати в далекі світи.

Його навіть пробували втопити. Та є такі продукти людського організму, що не тонуть. І він належав до них.

А от, почувши філософський понос Льопи, навіть бічі і бики розуміли, що з таким пришелепкуватим краще не зв’язуватися, бо то марне, то страшне, то безумне; то закінчиться їхньою смертю, як не фізичною, то духовною. Інтуїтивно розуміли. На рівні підсвідомості.

І вже скоро друге ім’я Шерстохвостова — Льопа — наводило жах на аборигенів і бічів-биків не лише Хабаровського краю, але й Приморського, і навіть на бічів братнього Китаю, де людей — тоді! — було менше, ніж політиків у сьогоднішній Україні.

Бічі й бики, зачувши, що їм судилося працювати в парі з Льопою, заклякали, падали на коліна і плакали мов діти, розмазуючи по неголених щоках своїх мерзенних фейсів брудними немитими руками соплі і сльози.

Навіть величезний ведмідь Петя Ципало на прізвисько «Піерквадрат», який народився, виріс і змужнів у тюрмах, куди у свої сорок шість мав вісім ходок, і всі — за криваві вбивства, почувши про рознарядку до Льопи, починав хрипло вити, бо плакати не вмів, і благав:

— Краще дайте два строки по десять років, але не посилайте в парі з Льопою! Краще сукою буду, а з ним не піду!.. — І, найжахливіше: — Краще підором стану!..

(Тоді гарних, пухнастих та ніжних «голубих» ще не було, а були прості такі собі педерасти, яких нерозвинутий пересічний радянський народ грубо звав «підорами» і «підорюгами», та ставився до них, відповідно, грубо).

А все тому, що Шерстохвостов любив «шуткувати». Ставив перед собою біча, тримав в лівій руці знятий з запобіжника пістолет, дуло якого приставляв до скроні приреченого, а в праву брав небезпечну бритву і починав вимахувати нею навхрест, як то роблять козаки шаблею, біля самісінької горлянки біча, примовляючи при цьому:

— Я навчу тебе Родіну любити! Я навчу тебе своєчасно голитися, пика твоя заросла, фейс твій мерзенний! Я зроблю з тебе людину, паскуда смердюча, бидло кінчене! Ти у мене станеш порядною людиною, як я!..

На дванадцятій хвилині біч падав непритомний, з виряченими пустими очима. Бики витримували на хвилину більше.

Піерквадрат простояв цілих двадцять хвилин, поки захеканий вправами з бритвою Льопа не сказав, стираючи піт з рудуватої пики і ласкаво косячи оком на пістолет:

— А тепер оголи чересла свої, отрок, пожартуємо з твоїм «хазяйством»!

От тоді Піерквадрат і відключився на цілих три години… Після того й почало його судомити на саму згадку про Льопу.

Шерстохвостов знав, що робив: саме так з ним «жартував» у армії його заклятий ворог, татарин Рінат Батршин, що був «дідом», коли поет прийшов служити. І Шерстохвостов пам’ятав, що падав уже на другій хвилині. Хоча й волів про те забути. Навіть — прагнув забути… Ой, пра-а-а-агнув!..

Аби ж остаточно, наглухо закріпити свій авторитет, Вілен то кидався в бурхливі води спіненого тижневою зливою Канхою, дикого й непоборного, то стрибав головою вниз із тридцятиметрової модрини, розбиваючи при цьому головою каміння біля підніжжя дерева. А голова, на диво, лишалася неушкодженою. Каратист!.. Та ще після танкового люка…