Франка Паріанен - Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя

Перш за все дія гормонів досить-таки індивідуальна. Це як з людьми: одні реагують на панк-рок вибухом енергії, а інші – закочують очі. Гормони пов’язані з настроєм, пристрастю і цілою палітрою різних типів поведінки. («Сумна музика – час увімкнути відеокліпи або меланхолійно споглядати пейзажі за вікном потяга!») Водночас гормони повсякчас кудись нас заманюють, використовуючи феромони. («У цьому ресторанчику жива музика. Ходімо туди просто зараз , випиймо пива!»)

Урешті-решт, гормони перекладають на нас можливість реагувати на мелодії. Одна особа може реагувати на ритмічну пісню підтанцьовуванням або ж досить швидким постукуванням по клавішах ноутбука. Радіо в автомобілі ладне безперестанку співати про любовні терзання, але ж ви не рвете кермо, мов ті навіжені. Ані по дорозі на роботу, ані коли не знаєте, куди хочете поїхати. Навіть Удо Юрґенс співає у приспіві про те, що ніколи не був у Нью-Йорку, але наприкінці пісні просто йде додому. На нього там чекають діти!

Гормони забарвлюють наш спосіб сприйняття світу. Коли ви бачите сцену з фільму, де радісні шведські діти танцюють довкола радісного шведського дерева, а на тлі лунають сумні звуки скрипки, то ви одразу ж розумієте, що перед вами не казка Астрід Ліндґрен про дітей з Бюллербю, а шведський детектив. Відтак ваші пальці про всяк випадок втискаються в поручень крісла.

Один із найкращих описів тривожного неврозу, мабуть, той, коли на задньому фоні постійно грає саундтрек з якогось трилера, байдуже що ви переглядаєте: романтичну комедію чи мультфільм про пригоди Гайді. Тільки уявіть, якби щоразу, коли ви ставали під душ, ви раптом чули ті моторошні звуки з фільмів жахів. Або, як кажуть у спільноті ґеймерів: ви постійно чуєте фонову enemy -музику [22] Enemy -музика – музика, яка лунає перед появою чи під час появи ворога в грі. , але ніяк не натрапляєте на суперника. І проблема не тільки в тому, що за таких обставин важко досягти успіху бодай у чомусь. Це навіть гірше – вас постійно називають божевільними ті, хто цієї музики не чує.

Досить влучним буде й таке уявлення депресії: ви намагаєтеся йти власним шляхом, але при цьому вас постійно переслідує невеличка музична капела, до складу якої входить віолончель, піаніно, що грає лише мінорні тони і (не знаю, як так сталося) соліст Курт Кобейн. Чи ще краще: якщо подумати, що депресія – це нерідко відсутність емоцій, то, щоб її собі уявити, пригадайте відчуття, коли буквально щойно ще грала музика, як раптом розрядилася батарея. У вухах більше нічого, окрім загрозливої порожнечі. Глухо й безживно.

Залишилося тільки з’ясувати, коли і який біт вмикає наш мозок. А в ідеалі, то ще й з якої причини.

Настав час конкретики. Куди втручаються гормони? Навіщо вони це роблять? Як це впливає на нас? І чи не пов’язана з цим якось фармацевтична компанія Ratiopharm ? У цій частині книжки йтиметься про те, що виробляють гормони у нашому повсякденні. Оскільки ж майже все, чим вони займаються, підпадає під поняття «гнучка адаптація», то передусім поговоримо про коливання та заміни у процесі гри: які гормони б’ються в двері, коли ми приходимо додому після довгого дня, і який гормон стає на вахту, коли ми втомленими падаємо у ліжко?

Лише сяк-так розібравшись із нашими буднями, можемо наважитися глянути, що відбувається, коли гормональними територіями минає день, цілий рік або й усе людське життя. Звісно ж, будемо використовувати методику уповільнення руху. До речі, іноді життя затягується досить-таки надовго. І в ньому бувають певні перепади – наприклад, коли ми стаємо батьками. Чи коли старіємо. Наприкінці ми навіть дізнаємося, що треба дивитися на життя своїх дідусів і бабусь, щоб зрозуміти, як побудована наша власна гормональна система. Або принаймні на наше дитинство. Тоді одразу можна буде запитати, а що з того всього ще можна поміняти. Усе це впливає на нашу гормональну систему. І саме це суттєво впливає на формування характеру.

Хочете приклад? Для знайомства підшукаймо типове місце: вечірку. Якщо уявити собі приміщення з цілою купою абсолютно незнайомих людей (о, ні!!!), які хрумтять чипсами й намагаються познайомитися під час банальних розмов ні про що (о, ні!!!). Те, що вам впадає в око в цих людях, – це сигнали гормональної системи. Як і те, чи вам узагалі подобається на вечірці. Чи на вечірках. Серед людей. Тут задіяні соціальні гормони – вазопресин, окситоцин. Тестостерон допомагає під час спілкування віч-на-віч і під час флірту. Краще ризикнути з тупим жартом, ніж передати ініціативу розповіді комусь іншому («… о, тут ціла історія, адже я тоді втратив не тільки айфон, а й штани. Бувало таке з кимось? Ну, хоча б щось подібне?»). До того ж він допомагає блефувати. («З професійного погляду, можна сказати, що я займаюся біткоїн-інвестиціями».)