Софія Парфанович - Карусь і ми

Уночі заходили під хату олені. Сарни скубли сіно, що його пан заготовив для них. При місячнім сяйві виходили з лісу інші звірі й заглядали у вікно. Всі вони знали господаря хатини і не боялись його. Запрошував їх у гості на Свят-Вечір, бо був сам у пралісі. Сідав до вечері, вітав лісових гостей і здоровив товаришів давніх баталій, що виринали з сутінків і несли йому привіт з далекої України. На небі сяли зорі, і звідти сипався пухкий іскристий сніг. Лягав на вікна квіттям і кришталевими зірками та засипав хату. На столі горіла свічка, в кутку стояв дід і ясніла ялинка. Так Старий Пан святкував серед лісу.

Згодом хутір Старого Пана розбудувався. Сад і ягідник родили, і грядки плодили картоплю та городину. Тоді він викопав ставок, пропустив туди потік, що журчав, розливаючись по мокравині, і так осушив її. А у ставку водилась риба і купався Старий Пан.

Я розказую Карусеві казку про давно загубленого приятеля. Карусь слухає, його колеса котяться по дорозі, і він муркотить собі щось під ними — не під носом. Коли в нього і є ніс, то високо понад колесами. Коли вам треба відчинити переднє віко, ви ловите його за ніс і підтягаєте вгору. За те зовсім не гнівається такий пан, що називається автом.

Ми вернулись до міста, і я стала писати книжки. Ми обидвоє з Карусем їздили до друкарні, до переплетні, на пошту. О, діла в нас було доволі!

Ми поселилися в закутку, недалеко рухливої дороги Дейвісон.

Закуток і справді був маленький: кусок вулички з п’ятьма дімками обабіч. Дімки малі, односімейні. Перед кожним дімком городець з дбайливо постриженою травою і кількома кущиками троянд. Обабіч уздовж хідника високі розкішні берести. Вони п’ялися вище домів і затінювали вуличку. Малий світик, наче на селі або в малому містечку.

Карусь зупинився на постій біля дому під берестом.

— Ґаражу знову немає, — я говорила. — Оцей великий берест захищатиме тебе. Що ж, мусимо погодитись на закуток, який ми знайшли. Тут, мабуть, непогано заживемо. Добре, що вуличка затишна, не гуркотітимуть вози, а ще більше вантажники, ніхто й не займатиме тебе.

Треба було Карусеві погодитись і на берест. Зрештою, там клен, тут берест… От, якби ж не кляті птахи! Хто домиється даху? Тут же немає нашої няні, а як миють чужі, ми це добре знаємо.

Довелось залишатися. Терпіти спеку влітку і сніг та мороз узимі. Та одне нас найбільше турбувало: при в’їзді у вуличку табличка з написом: «Мертвий кінець». Ми не любили цього напису, ми таки не зносили його! Могли б якось інакше позначити, що вуличка кінчається. А оцей «мертвий кінець» нам ніяк не до вподоби! Чи в’їхали ми туди, відкіля немає вороття? Чи жде нас тут смерть, отой «мертвий кінець»? Я поглядала на Каруся, і мені здавалося, що він теж без радости ставиться до вулички, що має «мертвий кінець».

На вуличці грались діти. Їх не турбував напис. Вони їздили на дитячому велосипеді, і дівчатка були бадьоріші за хлопців. Вони грались м’ячем, він інколи змінював напрям і стрибав по Карусевім даху. Я чула, як м’яч дудонів і як, зістрибнувши з даху, підстрибував по вулиці. Джері підбивав його грубим кийком, а Гері ловив у велику бронзову рукавицю.

Надвечір приїздили пожильці домів. Вони теж не мали ґаражів. Нам було найвигідніше, бо поруч зараз же був перевулок. Ми могли легко виїхати, закинувши туди задом. Та інші мусіли задкувати весь час, доки або не в’їхали заднім ходом на сусідню вулицю, або в наш перевулок. Перепало Карусеві від того їхнього задкування! Ще гірше було, коли водій не був тверезий, як це трапилось з Ельзою, що забавилась у приятелів та й попила трохи. Потовкла нас тоді, і нам треба було їхати до доктора. Та про те я згодом розкажу.

Недобре жилось і берестам. Вони, хоч крислаті й могутні, вже зарані вліті стали втрачати листя. Воно жовкнуло, падало, і підніжжя дерев було засипане сухим листям. Здавалось, що це осінь.

Одного дня приїхали якісь панове та позначили наших берестів. Нам сказали, що їх конечно треба зрубати, бо в них хвороба: такий вірус, що його називають голляндською хворобою берестів. Немає на нього іншої ради, лише зрубати дерево і спалити, бо хворобу перенесуть жуки на решту дерев. Це вони розносять отого віруса.

Ранньої осени заїхав вантажник. На ньому драбини й електрична пила. Роздався скрегіт зубів, що вгризались у тіло наших бідних хворих берестів. Дерево перев’язане грубою линвою. Коли пила доходила вже до кінця і дерево починало хитатись, робітники тягнули за линву, і дерево падало додолу. Мотор, що діяв у передній частині вантажника, витягав їх ланцюгами на оці драбини. Порізані на довгі куски, вони були похожі на мерців. Вони впали жертвою хвороби і тепер були нерухомі, були мертві. Вантажник від’їздив, а за мертвими деревами залишались білі пеньки та пустка. Так, і для них то був мертвий кінець — для тих берестів, що десятками літ росли на малій вуличці.