Софія Парфанович - Карусь і ми

Карусь ще довго був хворий. Через тріщину, що постала в лиштві, було видно зуби рушту. Оці дрібні прямовисні платники виглядали, як зуби в кита, що крізь них він пропускає воду та виловлює всілякий морський дріб’язок. І я дорікала йому:

— Карусю, ти виглядаєш, як стара ропуха, коли її переїде віз. Або як стара подерта кальоша. Стидно таким автом виїздити на дорогу.

Бідний Карусь, він не був винен у нічому…

Усі сусіди зараз же помітили наш дефект і стали обговорювати цю справу.

— Десь тільки рушиться з хати — і вже біда! Такий з неї водій!

— Та то, знаєте, з автом, як з людиною: все добре і добре, а нараз найде біда — і не оглянешся: хвороба за хворобою, а там і операція. А хто винен?

— То інша справа, — говорив пан Онуфрій, — тіло є тіло і, відомо — кволе, слабе. Але авто зі сталі.

— Така мені сталь! Ану, копніть це відірване дрантя, то побачите: зігнеться, як папір! — розумував Джері, наш молодий сусід.

— Ага, копатиму! Не моє авто! Тепер то ще висить на шматку бляхи, але, як копну й відірветься, а пані побачить…

— А ви знаєте, що? — вирішував пан Піно. — Це добре авто і зовсім не має миль. Бо тих тридцять тисяч — то ніщо. Я купив би його.

— А вам навіщо? — дивувалась пані Мері. — Маєте своїх два.

— Та то вже не два, тільки одно — оте нове. А той старий гриб перегнилий, ледве держиться купи. Хлопець конче хоче авта. А такому молодикові нового за грубі тисячі не куплю. А на цьому хай би вчився, вправляв. Розіб’є — то розіб’є, все одно старе.

Пані Люба, що прислухалась до розмови, помотала головою:

— Не продасть вона свого Каруся, скажу вам, сусіде! Вона його любить, як дитину, або як ви свого пса чи кота.

— Ні — то ні! Вживаних авт повно, і дешевші вони за домашнє устаткування, от хоч би за холодильник. А ви, все таки, спитайте!

Пані Люба й не питала, тільки переказала розмову сусідів. Вона знала, що ми обидвоє приятелі. Але думка, що Каруся хтось хотів би купити, піднесла його вартість в моїх очах. Навіть такого поламаного!

Тож поїхали ми шукати майстра, що направив би його.

— Ви знову? — здивувався Джов, що завідував фірмою «Шевролет бамп шап». — Ми ж щойно направляли її. Як воно сталося?

— Ой, не питайте, прошу! Якийсь молодик з дівчиною під боком…

— Але, знову, якби з вас добрий водій…

Його гладке, покрите потом обличчя викривила лукава усмішка.

— Направляти не беруся, бо маю правий болотник, а не маю лівого.

— Як то, не роблять двох? — я поглянула на пана Джова трохи недовірливо.

— Та робити — роблять. Треба замовити, треба чекати… тепер літо… маю багато роботи…

— Ну, то як же їздити? Волокти за собою відірване вухо? А ще й небезпечно, можна когось зачепити.

— Е, небезпеки немає! Як добре їхати, то й не зачепиш. Але дам вам адресу того «Ед бампінґ», він, може, направить. Поїдьте на схід, — Джов показує рукою в простір, — потім два бльоки на південь, один короткий бльок назад, там є аптека…

— Прошу дуже, напишіть мені адресу. З того, що кажете, я не дуже мудра.

Джовові спішно, а надворі жара. Подає мені телефонну книжку і каже шукати. Я все таки настоюю:

— Але, якби ви таки згодилися направити, то я підождала б. І, скажіть, будь ласка, скільки то коштувало б?

Джов оглядає ще раз пошкодження, рукою поскубує дрібненького вуса.

— Так сто п’ятдесят долярів, і то не знаю, чи вистане.

Мій Боже! Аж стільки!

— Та це ж можна випростувати, приварити і не треба нових частин…

— Але де там, хто б то простував! Тут треба всього нового.

Їду шукати Еда.

Бльоків два… бльок назад, бльок направо, два наліво… Об’їжджу правою стороною, як годиться — немає. З’їжджу наліво й об’їжджу лівий бльок і гляньте: де не сподівалась, там і є «Ед’с бампшап». В’їзд з рухливої Конант, другий із бічної.

— Чого? — питає гладкий міцний старший робітник. Питає по-польськи. Мабуть, по мені чи по Карусеві пізнати, що ми «з Старого Краю».

— Та, прошу, погляньте!

Розмова вже ведеться польською мовою.

— Ну, то що?

— Та прошу направити. І скільки то коштувало б?

Ед кидає оком і заявляє:

— Поперше не маю частин, подруге, не маю часу. Маю роботи на тисячу долярів.

Я прошу, і Ед вирішує:

— Приїдьте в понеділок! Подумаю — як матиму час, направлю. Дев’ятдесят долярів.

— Ой! Таж то можна випростувати той кусок відірваної бляхи!

— А вам хто це казав? Їдьте до нього, хай простує! І болотника треба нового.

Ми поїхали додому. Карусеве вухо звисало, і вигляд у нього був винуватий та сумний.