Софія Парфанович - Карусь і ми

— Якось то буде! — заспокоювала я, наслідуючи славнозвісний вислів Куперяна.

В авті ми розмістились вигідно: Люба поруч мене на передньому сидженні, пана ми посадили ззаду. Хай не будуть самі водії, хай буде хоч один пасажир! Наш пан був інженером у великій автомобільній фірмі і тепер він заслуговував на відпочинок після всіх тих моторів і скреготу машинерії.

Я надавила на педалю, та… Карусеві й не снилося рушити.

— Ого, а це знову що за примхи, Карусю? Знаєш, що поспішаємо, і от що витворяєш!

— Погасіть мотор та заведіть його ще раз! — радив пан Ксеньо. — Часом щось дрібне трапиться. Буває, бензина замочить свічки, коли нагло натиснути на акцелератора.

Дійсно, пахло бензиною, а, може, й смерділо як для кого.

Я повернула ключ на «О». Червоні світла обабіч милівки погасли, і в Карусі настала тишина.

— Автом і дитиною ніколи не можна похвалитися, — розумував наш пан. — Не раз я помічав: жінка одягне дітей, причеше й повчає: «Прийдуть гості, будьте чемні, не завдайте мені стиду!» Діти граються, як янголятка, і в домі затишно та привітно. Але хай тільки з’являться гості, діти починають гарцювати, стрибати, викрикати і грюкотіти, аж вуха болять. Доводиться стидатися за них. Гості з хати — а діточки знову чемні, мов би над хатою янголи перелетіли.

— Е, бо ти вимагаєш від дітей забагато! А діти — як діти. Пані Софіє, спробуйте застартувати! Час утікає!

Обережно й поволі я повернула ключем, поклала ручку на «Н», надавила злегка на акцелератор і... нічогісінько! Карусь стояв, як укопаний.

Пан вийшов з авта, підняв віко і став щось майструвати.

— Тепер стартуйте!

Пан водив металевим валочком угору і вниз.

— Це замок хлипак, чи теж затявся. Вистане кілька разів помахати, і він уже йтиме.

Дійсно, як довго пан махав оцим чорним металевим патичком, Карусь туркотів і підстрибував, мов мав добру та непримушену волю їхати. Але, як тільки пан переставав махати, Карусь умовкав і з місця ані руш!

Сусід, що сидів у той час на ґанку, вирішив допомогти нам. Поклав рядно та, ставши на ньому навколішки, почав майструвати.

— Маєте клопіт із розрушником. Я прикрутив його, і тепер уже все буде в порядку. А завтра поїдьте до механіка, хай дасть новий розрушник, бо той зовсім нікудишній.

Ми подякували сусідові дуже щиро й сердечно та знову розмістилися в авті. Ми трохи хвилювалися, бо минуло пів години, а ми все ще стояли непорушно біля хати. За десять хвилин почнеться театральна вистава.

Найприкріше було мені: моє авто, мій Карусь справді поводився, як нечемна розпещена дитина. Зі мною їхав, як годиться, а перед чужими, перед гістьми такий нечемний, норовистий! Хоч перекинь через коліно та всип йому, скільки влізе! Але, як це зробити такому великому та незручному слонові?

— Хіба покличмо таксі! — сказала вкрай схвильована Люба. — І так ми спізнились на пів години.

— Бо я казав тобі…

— Ти завжди все передбачаєш! Інженер, а на авті не розумієшся ні трішки!

Панство Мушкевичі забули, що вина моя чи мого Каруся, і завели звичайну «милу домашню розмову». Піт виступив на моє чоло. Засоромлена, я була б Каруся копала, била, лаяла…

На перевулку — Мирон. На руці грубезна рукавиця, у другій — м’яч. Вправлявся в бейзболі, кидаючи м’ячем об стіну ґаражу. Коли побачив, що ми вовтузимось біля авта, підійшов до нього, глянув на скриньку з приладдям і засвистав весело. Чубок на голові в нього настовбурчився, і хлопець виглядав, як зачіпливий синій пташок. Ого, тепер уже напевно хлопчисько стане насміхатися з нас та й радитиме щось! Такі мають завжди раду напоготові.

Заклав руки в кишені та, поглянувши насмішливо на пана, сказав:

— У вашому збірнику немає ні каплі газу. А ви хочете, щоб авто застартувало!

Мирон розреготався та й повернувся назад до своїх вправ.

Далі не мушу вам розказувати, бо й самі знаєте, що треба зробити в такому випадку. На щастя, газолінова станція була поблизу.

Годилось би вибачитись перед Карусем. На щастя, він не дістав ляпасів, бо був тільки автом. А то було б погано. І для нього, і для мене.

Їхали вже швидко і без пригод, хоч із запізненням. По дорозі пан Ксеньо пригадав собі пригоду свого приятеля Хведора. Вона в дечому була похожа на нашу.

— «Їхали ми до фабрики, як звичайно, — розказував Хведір, — аж тут нагло авто затуркотіло, підстрибнуло й зупинилося. Ані руш, ані кроку! Повилазили ми та давай шпортати й довбати, пробувати кожну рурку, кожну шрубку. Та шкода труду! Віз ані не дриґнув.