Софія Парфанович - Карусь і ми

На плесі біля підніжжя водоспаду кружляють білі крижини. Їх кришить-розбиває могутній удар спадаючої води. Покружлявши по плесі, попадають у течію. Вона пробила собі дорогу крізь кригу, що ще цупко держиться берегів. Пливуть з водою, похожі на пелюстки великих кришталевих квіток, білих троянд. По дорозі причалюють до прибережньої криги і примерзають до неї. Але неспокійна течія кришить усе нові й нові, висипає їх на плесо і штовхає в мандрівку.

Смілива людина провела тунель попід частиною водоспаду. Тугі вікна відгороджують вас від нього. Страшно!

Тут, на цьому березі, отець Генепін стояв колись з хрестом у руці, а його товариші стояли навколішках з подиву для цього чуда природи. Тільки індіяни, що привели їх сюди, спокійні, гордовито усміхнені: вони господарі цих вод і Великого Громового, як його називали.

Цей водоспад перепливають сміливці в бочках, гумових посудинах, сталевими обручами опоясаних кулях. Не один там утратив життя.

Надвечір, коли проміння сонця, що заходить, пронизує клуби пари, над водоспадом з’являється веселка. Уночі водоспади осяяні кольоровими світлами прожекторів, уставлених по канадському боці, їхні кольори міняються, як у веселці: від червоного по синє. Яскраво грізні ці кольори! Червоний і справді, наче вогонь, мов би загорілася оця могутня стихія і бухає розжареним туманом. Може й справді чорти воду варять? Зелена — холодна, трупна. То певно по тих, що згинули в обіймах водоспаду. І гранатово-синя, наче загадка потойбічного.

Такий водоспад — Ніяґара. Стоїте на березі чи йдете бульваром і дивитесь — не надивитесь! І ще, і ще приглядаєтесь, і вам здається, що хочете так надивитись, щоб не забути ніколи. Описати ж його, щоб картина була пишна й велична, як водоспад, так і не вдасться.

Мабуть, так думав і Карусь: поглянув, розглянув, послухав, а далі пара закрила йому очі, і він заснув. Два дні сну! Раз тільки прокинувся, коли ми поїхали до долішніх бурунів, і тоді ще раз надивився на цей величний твір природи.

Ми залишили Ніяґару. Аж дивно: такий могутній водоспад, а коло нього тільки мале містечко. Декілька крамниць, кілька банків на головній вулиці, кілька фабричок, якісь склади, малі дімки — і це все. Ще долітає рев і шум знизу, але щодалі він слабшає. Містечко дрімає, пірнувши в своїх буднях. Це ж і не сезон, туристів немає.

— Знаєш, Карусю, як би то було в Европі? Негайно виросло б величне місто з чудовими парками, прекрасними будинками. От, хоч би бюра для туристів. Торік доводилось нам шукати такого бюра та ще й під ніч. А воно там, на пагорбку, сховалось між дімками і тільки одне в такій місцевості. Те саме з ресторанами: їх кілька та ще й такі примітивні. По десятій уночі ніде не дістанете їсти, хібащо в отому готелі, де ми жили, і то каварня зачинена, а ресторан на одинадцятому поверсі дорогий. Туди йдуть пити і дивитись на освітлений водоспад. І не думай, що то в «мертвому» сезоні! Торік я була тут у червні, на бульварі цвіли азалії.

Карусеві байдуже до ресторанів і до того, що коли цвіте. Може цікавіше йому знати, куди і пощо їдемо.

Уже затих шум води, що кидається з гранітових обривів і бушує на порогах нижче водоспадів. Перед нами дорога, обабіч поля. Такий собі звичайний, нічим не помітний краєвид. Де-не-де латки снігу, що тане у провесняному сонці, розмокле болото дзюрчить у придорожніх ровах. Плоскі й рівні поля вибігають у далину — десь туди на північ, може аж над ріку св. Лаврентія.

— Пригадуєш собі Старого Пана? Як він налякався, коли ти в’їхав на край хідника! О, наш хоробрий Старий Пан живе десь там, на півночі. Ні, не в Арктиці, а в пралісах Мейну, недалеко від атлантійського побережжя. Але туди не поїдемо, для нас це задалеко, і я втратила зв’язки із Старим Паном.

Десь він там купив цілинний ліс і став його освоювати. Якась хатина там була. Рубав ліс, різав, складав у стоси. Заготовляв паливо на зиму. Перебудовував чи поправляв хату. Раз у день забігав туди чогонебудь поїсти. Латав стіни й накривав дімок новим дахом. І щойно тоді можна було тут жити. Попередній власник заїздив сюди тільки під час ловів. Старий Пан розводив садок, прочищував дикий малинник, ожинник та ягідник, що покривав підмоклі, мохом порослі пустирі.

Відкіля знаю? Він писав тоді листи. Довгі листи, інколи додавав до них знімки. Взимі засипали його дімок сніги. Добре ще, що мав доволі палива. Вигрібався з-під снігу, прокопував стежку до криниці, з неї приносив відрами воду.