Софія Парфанович - Карусь і ми

Думаю, що Карусь радів з моєї кари, бо він любить швидку їзду.

Але що це? Два авта їдуть, як скажені, та ще й змінюють постійно лінії! Може то весілля або п’яниці?

Впору ми з’їхали набік. Повз нас пролетіло скажено одно авто і ввігналось на сусідню лінію просто перед носом другого. Воно намагалось його вимкнути. Не зважаючи на авта на сусідній лінії, воно проскочило туди й, перегнавши суперника, вбігло знову на свою лінію.

— Ов, добра з того не буде для них, Карусю! Ти бачив, хто там був? У кожному по три хлопці й дві дівчини. Це вони влаштовують такі скажені перегони: одні намагаються других спинити, чи сповільнити їхню їзду, забльокувати їх дорогу. Небезпека так і чигає на них!

Ще деякий час я слідкувала за їхніми світлами, що блимали нерівно і вривались то на одну, то знову на другу лінію. Але швидко вони зникли між автами й їхніми світлами. А ми їхали наших сорок п’ять. Це ніщо для таких молодих людей. Вони сміялися б із нас.

Уже здалеку я помітила, що на дорозі перед нами щось діється. Рух не котиться рівно, як завжди, вози з’їздять з обох ліній, лівої й середньої, та обережно й поволі їдуть правою. Напереді ж блимають поліційні світла, і в далині роздаються сирени й гудки. Щось там сталося, це певне!

Як інші водії, я теж з’їхала на праву лінію та поволі стала наближатись до забльокованого місця. Перед ним поліціянт керував рухом, ліхтарка в його руках показувала напрям. На лівій і середній лініях появились застави, а на них — чорні стрілки, що наказували об’їзд.

Те, що я побачила в забльокованому місці, сповнило мене жахом. Два авта, ті, що тільки но брали участь у перегонах, лежали перевернені і страшно розчавлені. Куски металю й відірвані колеса валялись по дорозі. Під автами калабані води й газоліни.

Он уже над’їхав двигун. Одно розбите авто причепили до нього, і він тягнув його назад, щоб таким способом розлучити обидва авта, що вгрузли одне в одного. Вид грізний і несамовитий. Там же всередині люди!!!

Женеться і миготить світлами віз швидкої допомоги!

Весь рух завмер. Під’їхали. Лікар, медсестри, санітарі — стогони і кров — ноші. На них когось кладуть.

Нам дали наказ їхати, і ми залишали місце випадку, сповнені жаху й тривоги. Це ж діти, молодь, що з серйозного діла робить собі небезпечний спорт. А що, як вони тут, під розбитими возами, на ношах?! Живі чи мертві?

Вранці я увімкнула телевізора. Перше, що я побачила, були знімки з місця випадку і рятункової акції. Спікер пояснював: під час перегонів на автостраді ч. 96 зударились два авта, керовані молодими водіями (подавав імена водіїв і їхніх пасажирів, усіх у віці 17–18 літ, їхні адреси й прізвища батьків); на місці було вбитих троє (тут прізвища), у критичному стані доставлено до шпиталю четверо, решта — їх там було десятеро — зазнали тяжких поранень і теж перебувають у шпиталі.

Ранішні часописи принесли жахливу вістку про катастрофу, знімки з місця випадку, знімки повбиваних і поранених, інтерв’ю з батьками, вчителями, поліцією і персоналом швидкої допомоги. Три довгі шпальти.

На п’ятій сторінці відділу «А» вміщено велику статтю про те, як молодь робить собі з їзди і розваги небезпечний спорт, і про оті славетні «курчата», коли одно авто їде швидко проти другого; хто швидше налякається і спинить віз, той і є «курчатко» (боягуз). Такі забави в «курчат» відбуваються найчастіше вночі. Були згадані ще й інші «розваги» молоді на автошляхах, призначених до їзди, а не до вбивання серед самогубних змагань.

Усі вони молоді, надійні діти батьків, перед усіма було життя та широкі шляхи здобутків.

У школах вчителі обговорювали випадок і перестерігали молодь перед такою божевільною їздою.

Удома ридали батьки у розпачі за вбитими дітьми. Інші з тривогою чекали телефонних вісток із шпиталів про тих, що там ще жили.

Мені нагадувались числа вбитих на дорогах держави. Впродовж року їх згинуло більше, ніж у корейській і в’єтнамській війнах разом.

Чи є на те рада і яка?

Карусь спинився на площі біля будинку.

— Так. Тепер собі добре відпочинеш. Той, до кого ми приїхали, ось тут. Ти стоїш обличчям до нього і бачитимеш його весь час — удень і вночі. Кажуть, що вночі він кращий. Але це неправда. Кращий він удень, страшніший уночі. А, може, він завжди однаково грізний і прекрасний.