Софія Парфанович - Карусь і ми

Карусь вирячив великі скляні очі, але їх швидко покрив туман, що підіймався знизу, з провалля. Дрібнесенькі краплини пари стали осідати і на моєму волоссі і на одязі.

— Далеко від тебе не піду. Ти стоїш на площі біля великого готелю Брук Шератон — найбільшого тут, у канадському містечку Ніяґара Фолс. А я житиму в тому готелі, таки над тобою. Обидвоє бачитимем його, водоспад Ніяґару. Так вимовляли в нас, в Україні. Ще в школі ми вчилися про найбільший водоспад світу — Ніяґару. Так і називатимем його тепер, хоч у цій дивній англійській мові читають інакше, як написано. Тут вимовляють: Найєґра.

Карусеві було байдуже до мов. Він відпочивав. Під парою його очі померкли, як звичайно у когось, що здрімався. І байдуже йому було до грімкого гуку, до могутнього шуму мільйонів ґальонів води, що кидались стрімголов з гранітових порогів у водяне провалля.

У моїй кімнаті гук-грім не стихав. Я розтягнула завіси і наче б сама змінилась у струмені води, що гналася по гранітових стінах водоспаду. Власне, не одного а двох — канадського й американського. Вода бушувала, гриміла та грізно з шумом і клекотом провалювалась у гирло, що проковтувало її. Та зараз же воно повертало її назад, і збунтована розбурхана вода гналася між берегами.

Був ранній березень, і ми приїхали сюди побачити замерзлі водоспади.

— Замерзлі водоспади, кажете, — говорив пан, що ввічливо всміхався, приймаючи мене до гостинниці. — Ніягара ніколи не замерзає. Ви думаєте, що ці потужні маси води, що женуться з такою швидкістю, можуть замерзнути? Замерзають береги та плесо води нижче водоспадів. Замерзлу ріку можете побачити й тепер. О, вона замерзає! Добре, що тепер заборонили такі штуки. А то, бувало, зійдуться канадці й американці на середину ріки, на лід, винесуть стільці, столи, накуплять горілки — тут можна без податку — і бенкетують. А під ними грізна глибінь. Отож раз, а може й не раз, глибінь нагло наче б прокинулась, лід прорвавсь і криги стали колихатися та поволі плисти з водою. Дехто ще вспів добігти та перестрибнути з криги на берег. Але були такі, що вже не вспіли чи теж боялися стрибати, і тих проковтнула глибінь. Так сталося з молодою парою, що приїхала сюди на медовий місяць. З мосту кидали їм рятувальні линви, всяке приладдя і раз уже вдалось їм їх досягти. Але замерзлі руки не вдержали линви. Притулені одне до одного, вони молились, поки їх не проковтнула глибінь. Відтоді й заборонили такі прогулянки по льоду.

Я стояла на надбережній променаді. Вода ревла й стрибала по визублених стінах американського водоспаду. Вона лилась розбитими струменями. Їх розділювали зуби й гостряки на стіні. Наймогутніші вони по лівій стороні та в середній смузі. Права сторона ледве снується вузькими струменями. Їх і називають «вінчальний серпанок». Тепер, узимі, це не вода, а білі піни. Вони густіші, як улітку. Так наче хтось великою мішалкою колотив сметану. Вона падає цілою гущею на скелі і до підніжжя водоспаду. На них вона й примерзає. І що виринає з води?

Коло підніжжя водяної піни — велетенська жаба. Задерла голову, роззявила пащу. На її підгорлі шрам. Хтось убив жабу, хтось завдав їй смертельну рану. Вона реве у передсмертних муках. Тут же поруч лежить долілиць людина. На її потужні плечі падають води. Людина — пропаща. Її вбив водоспад, її заморозив лід. Лежатиме, аж поки сонце не розтопить криги, і людина, жаба та інші льодові структури не розтануть і не розпливуться у воді. Але тепер вода падає на оці льодові фігури, з неї бухає пара, клубиться й підіймається вгору.

Уздовж берега лід і сніг уклались шарами: ясніший, чистіший, жовтіший, кремовий зверху. Нуґат! Ах, як хочеться розкрити рота широко, широко і вкусити великий шмат цього коржа! Солодкий, солодкий! А серед збитого меду — мигдали й горіхи. Нагадується той нуґат, що ми його робили колись удома. Шар білий з мигдалами, шар бежовий з горіхами і шар чоколядовий. Аж кортить відрізати шматок. Але то сніг, лід і дрібні камінці. І доступу до нього немає. Залізне поруччя обгородило променаду, крутий схил під безлистими кущами, скельні кручі й обвали. Ні, нуґату ми не дістанемо, хібащо в цукерні!

Канадський водоспад більший і потужніший від американського. То він реве-гуде і гримить так гомінко. Минувши невеликий закрут, ми побачили його в цілій величі й достойності. Він і виглядає так, наче б хтось вигриз у скельному кориті ріки велетенську підкову. З її горішньої грані спадає суцільною стіною спінена вода. Гримить, падає на скельне дно і підіймається з нього молочним туманом. Так наче полум’я — біле полум’я і білі дими. Там чорти воду варять.