Софія Парфанович - Карусь і ми

На її порцеляново-рожевому личку пустотливий усміх, її зоряні очі сяють. Вона струнка, темноволоса, наша няня. «Чи добре помила авто?» — запитує мимоходом. Коли я хвалю її роботу, вона пригортається до мене, я гладжу її голівку й питаю:

— Чи ти чемна? Ні з ким не б’єшся? Як там у школі?

На все вона відповідає «О. К.» Пригорнувшись щільно, шепче мені до вуха: «Маю хлопця, я залюблена, і ми одружимось».

Ах, то від неї ця шматяна рожечка, що її носить у дірці від ґудзика ясноволосий Билі!

Тепер весна, і сонце всміхається до людських дітей, хоч вони й дурники. І їх принаджує життя.

Думаю, що Карусь теж любить гарну дівчинку. Особливо, коли, перехиливши голівку, дбайливо намащує його воском і при цьому приспівує:

Бідна мала Шерон має всього шістнадцять літ, і Билі теж не більше. Чи розвинуться вони умово і чи зможуть вийти на світ та жити самостійним життям?

Шерон сідає поруч мене, я повертаю керму, і ми їдемо. Так трохи проїхатись по стежках парку, де є наш заклад, де живе Шерон і багато таких, як вона.

Потім Карусь дрімає над ставком, де над білими трояндами латаття граються прозоро-сині стрикози.

Я завела мотор — швидко й легко, без ніяких труднощів. Переклала ручку на «R», що означає «назад», бо перед нами був цементовий поріг і нам треба назад, потім щойно можна повернути й виїхати з-поміж возів на автопостою. Тоді вже перед нами рівна дорога.

Раптом мотор погас… Карусь, уже «неживий», покотився кілька кроків назад і зупинився. Ні кроку вперед, ні назад! Я пробувала завести його знову, чекала хвилину й стала надумуватись, потім полаяла Каруся. Бо хто винуватий, як не він?

Таж і моя рука, і моя нога ті самі, що вчора, бензини доволі в збірнику, а та псяюха рвонула й спинилася — і ні руш далі! Бо йому не хочеться їхати! І крапка, і кришка!

— Ти теж норовистий, чорт знає, чого тобі захочується! Якби я поводилася так, як ти, не було б кому працювати. Хто тоді заробив би на бензину й мазь для тебе? Хто оплатив би дозвіл і викупив для тебе нову табличку з числом? Хто платив би Шерон за те, що так тебе миє та воскує?

Карусь мовчить. Спроби зрушити його не вдаються.

— Бачиш? Ти впертий, як той осел! Що було б, якби я була така сама? Адже я встаю щоранку — все одно, чи почуваюся добре, чи ні. І, хоч надворі мороз, хоч і сніговій, одягаюсь і йду до праці. В той час ти дрімаєш собі, й ніхто не наганяє тебе. Щойно тепер, по полудні, коли мені треба їхати до будинків, де мої хворі, щоб оглянути їх, і я прошу тебе поїхати зі мною, ти робиш церемонії, показуєш свої примхи, ми стоїмо на площі і тратимо дорогий час. Але тобі це байдуже! Ти не зацікавлений у часі, хіба що в кількості миль на годину, а коли ти не робиш миль, то тобі байдуже, чи то година, чи день.

Немає відповіді.

Виходжу з авта, підношу віко мотору й починаю майструвати. Пробую, чи рурки, що ведуть до карбюратора, не повідставали. Таке вже траплялося. Ні, вони держаться міцно. Навчена досвідом, заглядаю, чи доволі бензини й олії у збірниках. Все в порядку. Ага, знову клопіт з тим самим хлипаком. Смикаю за оцей валочок догори й униз — не йде. Правда, до цього треба двох: одного, що рухав би цим валочком, і другого, що злегка надавлював би на акцелератор. Розглядаюсь — ніде ні живої душі. Нарешті в передвечірньому тумані майорить людська тінь.

Підійшов якийсь чоловік.

— Прошу вас, поможіть мені застартувати віз.

Чоловік поглянув на мене бездумними очима, минув мене й пішов далі з своїм кошиком.

Ах, це наш пацієнт! Він носить ліки з аптеки до лікарні. У нього лиш стільки розуму, скільки треба для виконання цього нескладного завдання.

Хтось спинив авто. Певно якийсь наш працівник. Я підійшла до нього і стала просити:

— Допоможіть мені застартувати віз, прошу вас!

— Я не механік! — відповів чужий чоловік. — Чому б вам не піти до будинку та не викликати телефоном газстанцію, щоб прислали механіка?

— Е, не потрібно мені його! Мені треба тільки малої допомоги: помахати… ну, і цим…

Чужий чоловік приглянувся до мене підозріло.

— Не знаю, чим вам там треба махати. Врешті — в мене немає часу!

Він залишив мене біля авта й пішов своєю дорогою. Алеж, до лиха, як називається той прутик, що ним треба помахати? Коли це зробити, то хлипник відчиняється.

Я сперлася на Каруся й надаремно намагалася пригадати собі. Та воно зовсім вилетіло з пам’яті!..

Врешті над’їхала моя подруга. Але і їй я не зуміла сказати, чим то треба помахати. А втім, навіть, якби я назвала це, вона не могла б мені нічого допомогти, бо на авті нічогісінько не розумілася. Тож зробила мені єдину прислугу, на яку була здатна: попхнула мене, чи, власне, Каруся. Коли ми вже були на дорозі, і Карусь чи то розігрівся, чи надумався, я нагадала собі, що це отой бісів «човк» та вирішила таки поїхати колись до поважної майстерні, щоб його підмінили — а, може, не його, а якусь іншу частину.