Софія Парфанович - Карусь і ми

Карусеві тоді теж цікаво. До лікарні приїздить багато гостей. Вони відвідують своїх хворих. Інколи залишають їм дарунки, то знову, якщо це можливе, беруть їх із собою додому на свята. Діти вовтузяться, залазячи до авт, і тішаться їздою. Але Карусь залишається і здрімується під сніговим рядном.

Так Карусь проводить час. Від зими й до зими. Так пливуть його роки: три їх. Здавалося б, що то тільки один.

Карусь любить купатися. Це зовсім певне. Ви тільки погляньте на нього, коли він виїздить з ґаражу, де його мили. Він цілий сяє й блищить, вікна сміються, і в них розщеплюється соняшне світло. Кольори веселки граються по кутках скла, а найбільше біля дірки. Хтось вибив її у склі. Вона кругленька, наче горошина. Так наче б хтось вистрілив маленькою кулькою. А, може, то який камінчик у дорозі пробив вікно? Ні одного, ні другого я не знайшла в авті, тож кого обвинувачувати? Дірку ми маємо вже довший час, і вона нам не шкодить, хоч люди запевнювали, що взимі скло трісне від морозу. Але, нічого такого не сталося.

Отож, сяє Карусь усіма кольорами веселки — чистий, веселий і задоволений. Ще закінчують висушувати його такі чорні панове в рукавичках, з ганчірками в руках. Вони заходять навіть в середину, витрясають пил і витирають килимки на підлозі та куряву на шибках. Ще тільки заплатити, сісти за керму і гайда в дорогу.

Тепер, після купелі, Карусь зовсім не похожий на того, яким був досі. Які заболочені були ті колеса! Що ж, ми приїхали з села, і частина нашої дороги була м’яка. Ще на подвір’ї два робітники помили колеса, пускаючи на них гарячу пару з тонких вигнутих рурок. Вона шипіла, розбризкувалась, і здавалося, що ця пара зараз же підхопить авто й піднесе його вгору і вгору, аж до хмар.

Потім авто в’їхало на сталеві рейки, його намилили пінистим милом. Вікна геть замилили. Мені казали забиратися з воза. Тепер уже, стоячи збоку, я спостерігала найприємніше: Карусь їхав поволі по рейках, згори лився душ, круглі та вальцюваті щітки чистили його боки й дах. Разом з милом і водою спливав бруд, і вже тепер сяяв лак та вилискувався хром. Ось тільки висушити й викінчити.

Сидячи за кермою, я зідхала з полегшею: а-а-а! Як приємно бути викупаним, чистим, веселим! Котитись по рівному асфальті та підспівувати собі під носом! Мені здавалося, що то мене так гарно помили-викупали.

Так бувало в місті. Тут, на Диких Полях, ми дістали няню. Дуже гарну й молоду дівчинку. Вона мила Каруся. Тепер уже ручно. Ставала на стілець і, набравши губкою мильної води з відра, мила нею дах та боки. Дуже дбайливо обмивала середину й витирала все насухо. Її великі веселі карі очі сміялися крізь скла вікон, а її тугі литки випинались під ногавичками синіх робочих штанів. Вона раділа, що заробить собі на цукерки або на кіно. Тут, в нашім закладі, це було дозволене тим, що не були тяжко хворі й могли працювати. Це навіть було корисне для них.

Отже, Карусь стояв у калабані мильної води, і під ним чорніло болото. Шерон показувала його замурзаними руками і сміялась грімко. Вона була маленьким дурником, і батьки віддали її сюди, щоб ми прибавили їй розуму. Ходила до школи — тої, за якою ми збирали опеньки. Та не багато її могли в школі навчити.

Її ще змалку більше кортіло до пустощів, ніж до чогось путнього. Подумайте тільки: вже трилітньою дівчинкою вона вбила каменем качку, що жила собі у сусідів та паслась на травнику. Навіть не знала, чому. Бігала з хлопцями, билася з дітьми. Завжди подряпана й поранена, не погоджувалася з іншими дітьми, не шанувала виховників.

Тут у всіх будинках, де її приміщувано, була самовільна, не слухала нікого і не визнавала ніякої дисципліни. Самовільно залишала заклад, у якому бешкетувала, розбиваючи обстанову, радіоапарат, розкидаючи свої речі. Батьки, що мають більше таких неспокійних дітей, привозили її завжди назад. Вони самі теж не дуже розумні, а що найгірше п’ють-розпиваються. Так, це дівчатко зроду обтяжене пияцтвом батьків. Звідкіля ж їй взяти розуму та навчитись доброї поведінки?

Нарешті на Шерон знаходять раду: її переносять до будинку, де живуть самі старі недоумкуваті жінки. Там ні з ким уже пустувати, ні з ким бешкетувати. Шерон стає поважніша, їй дозволяють виходити, дають усякі доручення. Вона ходить з будинку до будинку, розносить папери, розпорядження управи, листи й посилки, що приходять до хворих.