Софія Парфанович - Карусь і ми

Над ставочком весна.

Водяний щур виринув з-під містка і, висунувши бронзову голову, заклопотано-стривожено розглянувся. Зараз же кинувся вплав, його ноги зручно розгрібали воду, за ним плили зморшки-хвильки, як за маленьким судном. У чому справа, звірочку? Чи ти зацікавлений у хлібі, що його я вчора кинула у воду, а дурненькі ліниві рибки не з’їли? Він он, при другому березі, куди ти намірився плисти. Чи, може, маєш якісь інші, власні справи, важніші для тебе?

Бронзовий звірок поринає, і вода вигладжується. Врешті він поблизу своєї нори в березі і туди непомітно залазить.

Недалеко від Каруся у траві зайченятко. Воно прилягло, бо чогось налякалося. Коли все стихло, зайченя піднялось на задні лапки й полохливо розглядало світ: свій і наш, малий світ. Все спокійно — і зайченя пострибало травою. Тільки біле підхвістя ясніє ще короткий час за кущами.

Великі крислаті плакучі верби опускають коси й купають їх у воді. На грубій гілці щось чорніє. Що це? Полоскун. Приліг до гілки, спустив передні лапи. На голові чорні окуляри. Полоскун поклав голову на лапи й спостерігає, що діється під деревами. Врешті, мабуть, набридло йому сидіти бездільно. Збігає з дерева й поспішає в лісок: там бочки із сміттям, там відпадки харчів. Легка здобич, корисний наїдок.

Чорний довгий вуж напився води й ліг спочити на містку. Але він не спить, його сяючі, наче скляні, очі постійно на сторожі. Хай помітить щось тривожне — круть-верть і зник між травами. Майже не похитнулись над ним. Шукай його тепер!

Це Америка, молодий край. Тут поруч великої інституції — дикі поля, і в них живуть тварини. Позаду ліс і чагарник. Непролазні, помотані, виткі кущі — ожинники, що родять безліч солодких ягід, дикий виноград, що сп’явся високо на дерева і своїм тягаром згинає їх, а, може, й убиває.

Коли розцвітає латаття, є літо. Біля будинків скриплять гойдалки, і в пластикових басейниках плюскаються діти. Їхній веселий гамір долітає до Каруся. Йому певно теж хотілось би купатись. Гаряче ж бо на нашому світі! Карусь ховається в тінь клена. Я запевняю його, що ще тільки день-два — і ми поїдемо кудись. Може над затоку, де стоїть кілька трейлерів. Там живе сім’я пані Райзер, там з одного боку канал, над ним кілька грядок, а далі теж дикі поля з птаством. З другого боку — комиші й затока, сірувато-пастелева затока й небо.

Восени на ставок падає жовте й мосяжне листя, а вітер колотить ним по воді. У ліску за школою висипались опеньки. Цілі великі сім’ї. Капелюхи в них ясні, плоскі, широкі. Десятки разом. Притулились до пеньків по зрізаних деревах. Їх прикрили буйні трави. Вдень ми обидвоє з Карусем їдемо туди. Поруч школи будинок, там мої хворі. Але я краду півгодини часу і швидко пробігаю схил над багонцем, що слезить на дні. Намічую сім’ю опеньків, поклавши на пенька бляшанку, тріску чи кийок. Швидко їдемо назад. Надвечір, коли вже сіріє, ми вертаємось. Карусь залишається біля школи, а я мерщій за своїми опеньками! В руці ніж, у другій коробка. Швидко знаходжу намічені місця, відрізую у грибів стовбурці понижче капелюхів і кидаю їх у коробку. Вона швидко заповнюється, мені не треба шукати, тільки брати намічене. Несу до Каруся і кладу в багажнику, звідкіля беру другу коробку.

Швидко, швидко! Уже зовсім темніє — це друга половина жовтня — і ми вертаємось з засвіченими лямпами. Обидвоє ми задоволені. Здається, що Карусь любить ці поїздки. Він пахне грибами, по-осінньому, рідно-знайомо.

… колись, там далеко, за Великою Водою, ми ходили на опеньки й несли їх у бляшаних відрах. Руки наші мліли й терпли, а ноги боліли від довгої мандрівки і петлястих доріг, якими ми ходили по лісі, шукаючи грибів. У руках китиці осінніх квітів, що розцвітали в лісі, на душі тиха радість і задоволення.

В хаті запах грибів. Їх чистили, варили, складали у слоїки. Так робитимемо й тут. Два життя зустрінуться над коробками грибів, дві країни розведуть поезію грибозбору.

Узимі, коли ставок замерз, Карусь сумує. На його вікнах наморозь з льодовими взорами, цілий він присипаний снігом. Наче полюкрована «баба». Швидко бо Різдво, і пора на «баби».

По ставку ковзаються діти, і їхні веселі вигуки полошать тишу зимової пустки. Смерека прибрана святково: разки кольорових жарівок обмотали її. Увечері вони світитисьмуть і нагадуватимуть усім хворим та самітним, що настало Різдво. Перед поблизький будинок виїхав Санта із своїми ренами. Он Рудольф, і в нього справді червоний ніс. З будинку лунає спів колядок. Пластинки сповіщають малий світик, що сталась Весела Новина.